Тоді я переживав не найлегший період свого життя. Саме тоді від мене пішла дружина і забрала із собою п’ятирічного сина.
Життя моє втратило сенс, у свої 39 років я почувався нікому не потрібним та навіть старим. Дружина з сином на той час проживали в іншій області, тож сина бачив рідко. Після розлучення я залишився жити в нашому будинку, який після від`їзду родини став похмурий та холодний.
Вдома я ночував не часто, не хотілося повертатися ввечері в порожній будинок, тож залишався на роботі й спав на розкладному кріслі у своєму кабінеті.
В той час у мене була тяжка депресія, я наче не жив, а просто існував. Мій друг Вадим порадив мені сходити до однієї знаючої жінки, яка, дивлячись на людину, може розповісти їй про майбутнє та дати якусь слушну пораду.
Я пішов. Пані Варвара, так звали ту жінку, стала мені розповідати про те, що добре, що дружина пішла сама, вона не була моєю долею і скоро на мене чекає зустріч з моїм справжнім коханням, і я навіть одружуся вдруге.
Після всього почутого в мене з`явилось бажання жити, радіти життю і вірити у світле майбутнє. Я став відвідувати театри, спортивні паби, їздив з друзями подорожувати по країні.
А потім зустрів Софію. Вона була жінкою з моїх мрій. Мала гарну зовнішність, стриманий характер і була надзвичайно ніжною до мене. Ми стали зустрічатись. Я, звісно, згадав слова пані Варвари й вирішив для себе, що Софія – це моя доля. Софія після розлучення з чоловіком-тираном жила в орендованій квартирі зі своєю донькою, тож я став наполягати на тому, щоб вона з донькою переїхала до мого будинку. Але Софія не відомо з якої причини стала уникати мене, а при наших зустрічах виглядала чимось засмученою. На це все вона відповідала, що просто у неї такий настрій.
І мене стали брати сумніви – вірна мені Софія, чи може зустрічається з кимось ще і боїться сказати мені правду. Я вирішив знову піти до пані Варвари. Вона тоді мені сказала, що ця жінка, з якою я зараз, не моя доля і в неї є законний чоловік. А потім добавила, що нічого хорошого з цього всього не вийде.
Я дуже ревнивий, мене тоді наче розривало від злості та ревнощів, тож не витримав і подзвонив Софії, накричав на неї та сказав, що більше бачити її не хочу.
Відтоді минуло 5 років. Прогулювався я якось в парку і випадково біля фонтану побачив весільну фотосесію молодят, а в нареченій впізнав свою Софію. Тож виходить, що тоді в неї нікого не було, а я не розібравшись просто покинув її.
А тепер я все згадую ту пані Варвару, і розумію, що вона мені зіпсувала життя. Та насамперед я сам винен, повірив незнайомій людині та покинув кохану жінку. Образа на себе не дає мені спокійно жити. Дуже шкодую, що пішов тоді до якоїсь пані за порадою.
