На минулому тижні повернулась з Канади моя рідна тітка, яка прожила там майже 7 років. Контракт по роботі закінчився і вона вирішила повернутися жити в Україну, бо вона всі ці роки дуже сумувала за домівкою.
Така тьотя Люда була щаслива, що повернулась і сказала, що нікуди вже не полетить з рідної землі. А знаєте, що вона робила перші дні по прильоту? Ходила в гості! Так, саме цього, каже вона, їй не вистачало на чужині. Канадці дуже рідко ходять один до одного в гості, скоріше відвідують кафе чи ресторан. А хочеться ж посидіти вдома, в затишку й поговорити щиро про щось.
Мені так приємно було чути, як тітка розхвалювала наших людей й казала, що навіть на вулиці не почуває себе самотньо, бо з нею завжди хтось заговорить: будь ти чи в якісь черзі чи просто сидиш на лавочці, або ж зустрінеш якусь сусідку біля будинку. А за кордоном все трішки по-іншому, всі люди наче самі по собі.
Та й за їжею нашою сумувала вона й запевнила мене в тому, що немає нічого смачнішого нашого борщу і свіжоспеченого хліба. Сказала, що тільки у нас люди ще не розлінились готувати самі собі, і смачнішого й кориснішого за це нічого немає.
Тож я рада, що у нас, як каже моя тітка, краще, чим десь іще й дуже приємно чути похвалу в сторону українців.
