Був саме переддень Івана Купала й Іван, як завжди допомагав сільській раді облаштовувати місце святкування: збирав та прикрашав альтанку і готував для малечі дерев’яні свистульки. Йому подобалося бути тут серед людей і в селі його любили, знали, що завжди відгукнеться.
У своєму рідному селі він прожив усе життя. Коли брат перебрався до міста і кликав його із собою, Іван не захотів полишати батьківської хати. Так сам тут і залишився. Власних дітей він не мав, але малеча з усього села товклася у нього у дворі, там завжди було гамірно та весело.
Усі свої канікули там проводив і племінник Івана. Дуже вже йому подобалося гостювати у дядька, слухати його історії та разом майструвати із дерева. Іван теж любив племінника, він був йому як син.
Іван дуже радів, коли минулого року племінник вступив до гарного ВУЗу, адже він завжди мріяв стати лікарем і допомагати людям. І от зараз Іван тішився з того, що був серед односельчан та робив справу, яка ощасливить земляків, але на душі було трохи неспокійно від того, що улюблений племінник може залишитися без подарунка на свої 18-річчя. Бо ж днями гострий біль у зубі його таки домучив і довелося звернутися до лікаря. Там-то й залишилися останні гроші, які були відкладені до пенсії та зарплатні. Іван кілька років як вийшов на пенсію, але здоров’я та сили дозволяли ще підпрацьовувати у місцевого фермера: ремонтувати хліви, робити сінники та інші дрібні роботи. Але про зарплатню домовилися аж на середину серпня, тому на неї теж не варто поки що чекати. Але Іван сподівався, що час ще є і все вирішиться, він був оптимістом і покладався на долю, а вона йому, а це віддячувала.
Поки Іван майстрував альтанку і роздумував, де б знайти гроші на подарунок, до нього підійшов сільський голова і попрохав не йти додому хоча б до початку святкування, адже зазвичай Іван не лишався на урочистості. Іван здивувався і трохи знітився, бо ж був у робочому одязі та й хотів після роботи відпочити. Але сільський голова сказав, щоб той ні про що не переживав, відпочити вдасться під час святкування, місцеві господині й нагодують і чарку наллють, а щодо одягу так то і взагалі пусте, він усміхнувся та додав, що Іван завжди такий охайний був, що не кожен чоловік у святковому такий чистенький як той у робочому.Так Іван трохи заспокоївся та й доробляв спокійно свою роботу.
Після завершення справ, Іван сів на лавці чекати поки зійдуться люди та почнеться святкування. За пів години уже зійшлося ледь не все село і почалися урочистості. Голова сільради взяв у руки мікрофон і сказав, що перш ніж почати гуляти у всього села є така собі справа. Іван відчув на собі чимало поглядів односельчан, але ще не дуже розумів, що відбувається. А тим часом сільський голова продовжував говорити й покликав до себе Івана. Виявилося, що цього року односельчани та сільрада вирішили віддячити Іванові за щорічну допомогу з організацією свята Івана Купала та іншою допомогою, яку надавав Іван. Йому вручили грамоту, набір столярних інструментів та товстенький конверт. Як виявилося, сільрада виділила гроші на інструменти, але земляки наполягли на тому, щоб зібратися із кожного двору й грошима, бо не було в селі таких, кому б Іван не допоміг: комусь ремонтував щось, комусь допомагав з будівництвом, кому дітей глядів. Усі в селі любили цього чоловіка.
Івану від несподіванки аж сльози на очі навернулися. Він же те все робив від щирого серця не винагороди задля і навіть не підозрював. Як багато людей йому були вдячні.
Уже вдома Іван ще раз згадував святкування і вдячно втирав сльозу. Так приємно йому було, що добро завжди повертається добром і що тепер він зможе привітати улюбленого племінника.