– Ох і настраждалася ж наша Вірка, – ледь не плачучи говорила її матір. Сиділа разом з батьком на кухні та шматок в горло не ліз, хоча на столі стояло стільки улюблених страв. Та хіба годен їсти, коли в рідної доньки таке життя важке склалося. Мати Віри, Ліля повернулася думками у події десятирічної давності. Ще тоді своїй єдиній кровинці Ліля говорила, що якийсь надто нахабний цей Євген. Наречений був досить переконливим у своїх словах та вчинках, але поводився надто розкуто та нахабно з батьками Віри, родичами та друзями. Йому не вартувало нічого нагрубіянити старшим, обізвати когось чи навіть заборонити своїй дружині спілкуватися з кимось з родини лише з тої причини, що Євгену та людина була не до вподоби.
А Віра слухняна та покірно протягом багатьох років йшла на повідку свого чоловіка-тирана. Він морально виснажував її стільки часу, що з енергійної, життєрадісної та щебетливої красуні вона перетворилася на сіру непримітну мишу з вічно озлобленим поглядом. Ліля спостерігала за змінами у поведінці, поглядах та зовнішності своєї дочки та просила покинути жорстокого чоловіка, але все було марним. Іноді батько Лілі вдавався до виховних бесід з зятем, та у відповідь чув одні насмішки та глузування.
Віра народила чудову дівчинку. Для бабусі з дідусем це було невимовним щастям. Здавалося, що вони зовсім забули про існування нахабного зятя Євгена, та повністю перемкнулися на маленьке чудо. Ліля практично не вилазила з квартири дочки, бо тій потрібна була допомога. Євген постійно пропадав на роботі. Принаймні, так всі думали. А Вірина дочка Діана росла досить капризною та неспокійною дитиною. Ліля часто повторювала:
– Це все через тебе, Вірко. Я скільки разів тобі говорила, що не можна нервуватися, лаятися, плакати, коли носиш під серцем дитя! А ти ніяк не слухала, ну от тепер… Та нічого, ми впораємося. Не таке ще проходили.
Євген до доньки практично не підходив. Звичайно, він повністю забезпечував її, Віра ніколи не скаржилася на брак грошей. Проте відсутність любові та батьківської опіки було видно неозброєним оком. Навіть тато Віри замітив це якось, що коли народилася вона, то він від колиски відійти не міг, вічно любувався. А тут так, ніби нерідна. Віра старалася не думати та не обговорювати цю тему.
Одного дня Віра з малечею гуляла по парку. Діана мирно сопіла, а Віра понуро йшла, поринувши в задуми.
– От я так і думала, що то буде якась зовсім непомітна жінка. Що ж ви так… Віра підняла раптом голову, бо зрозуміла, що говорять явно до неї. Поруч з собою побачила ефектну блондинку на високих підборах, з укладкою на голові та в коротенькому платті. Білявка була схожа на якусь актрису чи співачку. Така доглянута, охайна та красива…
– Ельвіра, – незнайомка простягнула тендітну руку з довгим червоним манікюром Вірі. Я, як би то сказати делікатно, подруга вашого чоловіка Євгена. Ну, ви розумієте? – блондинка зазирнула Вірі в очі, а тій здалося, що в саму душу.
– Не зовсім. Ви колега по роботі? Щось сталося з Євгеном? Він у лікарні чи йому погано? – захвилювалася Віра, зовсім не розуміючи про що йдеться.
– Погано, мабуть. З вами погано. А зі мною добре. Та стосунки у нас. Віра, здається, так? Так ось, Віра, шкода мені вас, але думаю, тепер все стане на свої місця. Кожен буде з тим, кого заслужив.
Коли Євген прийшов додому після роботи, то Віра розповіла йому про несподівану зустріч сьогодні у парку.
– От Еля, таки випередила мене. Я повинен був сьогодні тобі розповісти ввечері, та все не знав, з чого почати. А вона молодець, швидко все виправила. От що значить розуміти з пів слова. Ну що ж, тоді замовчувати вже немає чого. Йду я від тебе, Віро. Ти стала така…ну, не така, яка була. Я висилатиму тобі щомісяця гроші на картку. Бережи себе. І Діану!
Віра стояла, а з її сліз котилися сльози. Біль, сум, зрада, приниження – все не вона відчувала одночасно. «Сама собі винна, напевне», – подумала про себе жінка.
Та вже через пів року жінка змінилася до непізнаваності. Варто було лише змінити зачіску, записатися у спортзал, оновити гардероб, почати красиво фарбуватися. Віра вийшла на роботу, поки з малечею сиділа її матір Ліля. Там появився залицяльник – начальник відділу Олексій Петрович.
– Такий хороший та тихий чоловік. Любо дивитися на нього, – мрійливо говорила мама Вірі.
