Я вважаю, що батьки обов’язково повинні піклуватись про своїх дітей. Звичайно.
Проте, якщо це гіперопіка, то діти потім або надто розбалувані, або ж нещасні і не можуть самі прийняти важливі рішення. В результаті залишаються у жорстокому світі самі, не вміючи з ним боротися.
Учора до мене в групу привели дитину. Я працюю вихователькою вже 17 років і добре вмію розбиратись у типах батьків просто подивившись на їхню дитину. З маленьким Дмитриком було дуже важко.
Звернувши більше уваги на батьків, які обоє прийшли за хлопчиком опісля, я зрозуміла в чому справа. Хлопчик уже почав ходити в підготовчу групу до школи. Тобто розумієте, що дитина у 5 років повинна бути мінімально сепарована від батьків.
Та тут цього не було. Мама нічого дитині не довіряла. Вона повністю сама усе одягнула, не дозволивши дитині і спробувати. А після цього замість того, щоб перепитати дитину чи вона нічого не забула, чи все зібрала, почала питати чоловіка і просити його все оглянути. Я підійшла познайомитись і обережно поцікавилась причиною такої поведінки.
Мама сказала мені зі здивованою інтонацією: «А що він ще може?». При чому Дмитрик це теж чув. Я все розумію, дитина не може зробити багато речей так, як дорослий з досвідом. Та скажу чесно, стало прикро. Бо якщо не потерпіти невдалі спроби дитини і не показувати раз за разом як буде правильно, то малюк ніколи не навчиться. А якщо й навчиться, то не надто хотітиме щось робити. Бо «що він ще може»? А коли це «ще» має закінчитись?
