Одного сонячного й теплого дня я вирішила проїхати до мами в село. Була тоді весна, роботи у дворі й на городі було багато, тож мамі необхідно було хоч чимось допомогти. Діти залишилися з чоловіком в місті, а в мене була маленька подорож в рідний край.
Коли їхала в автобусі, то до мене присіла одна жіночка з нашого села, Марія Петрівна. Їй було вже років 70, та відрізнялася вона якось від усіх бульок її віку – чи то добрими й розумними очима, чи то вмінням гарно говорити, щоб хотілося слухати.
Й розказала мені моя супутниця про нелегке життя пенсіонерки. Син її вже довгий час живе з родиною за кордоном, чоловіка ж не стало ще 10 років тому, то вона зовсім саменька.
Пенсію отримує мінімальну й жалілася, що її ні на що не вистачає. Половину вона витрачає на ліки, а інше – на оплату комунальних послуг. А це, каже, в цьому році так зовсім відмовилася від газу, а топила будинок грубкою на дровах. Сама їздила в ліс і збирала гілочки чи маленькі впавши деревця – робила користь собі й природі. І так кожного дня. Й зиму потопилася так.
Їжу в магазині теж не купує Марія Петрівна, їсть все своє, що виростити на городі. Та трошки й господарства ж тримає, то є що їсти. Правда, буває й хочеться чогось смачного, так пустий гаманець не дає розгулятися.
На моє запитання, чи допомагає їй син хоч якось – вона аж засмутилася. Подивилася на мене своїми сумними очима й сказала, що сину там, в далекому краї, хоч би самому справитися. У нього будинок в кредит, машина й троє дітей на шиї. Жінка не працює ж, бо треба дітками займатися. Тож кожна копійчина на вагу.
Вона сказала, що сама б хотіла ще допомагати сину, й не вважає, що він зобов’язаний віддавати їй свої гроші, які заробляє для її ж онуків. Йому й так спасибі за ті посилки з гостинцями, які він присилає на свята. Вона й тому рада.
Звісно, що син давно кличе її до себе. Так вона мені сказала. Але Марія Петрівна не хоче, нехай тут їй і важко вижити, але все таке рідне й близьке до болю, без цього всього вона була б не вона. Найкраще – вдома, де й стіни й земелька рідні.
Ось за розмовою й незчулися як доїхали до села. Вийшли з автобуса, пройшлися разом по вулиці, а далі – кожен у свою домівку.
