Михайлик ріс дуже цікавим та допитливим хлопчиком. Він жив лише з татком, бо матері не стало, коли хлопчику ледве шість виповнилося. Михайло соромився частково того, що їхня сім’я неповноцінна. Хоча скільки рідна бабуся не говорила внучкові, що так не можна, бо батько віддає всього себе та всю турботу та любов, що лише може, щоб хоча б трішки компенсувати відсутність матері.
Якось у школі, а Михайлик тоді ходив до п’ятого класу, на уроці української мови задали написати твір вдома на тему:«Професія моїх батьків». Хлопчик довго думав, обмірковував, як все правильно скласти. Врешті-решт нічого розумного не спало на думку, то звернувся по допомогу до бабусі. Старенька якраз сиділа та в’язала у вітальні внукові рукавиці.
Бабуся зняла окуляри, пильно подивилася на Михайлика та тихо запитала:
– У чому тоді проблема?
– Ба, але, що мені писати правду? Соромно якось…
– Чого саме ти стидаєшся, хлопче? Гордися тим, що мужньо пережив втрату найріднішої тобі людини. Життя складне, різне буває.
– А за тата що написати? Ну…за професію його.
Бабуся ще пильніше зиркнула на Михайлика, та тоді вже строго запитала:
– Михайле, тато у тебе ким працює?
– Ну…ветеринар.
– То чого тут соромитися? Допомагає та лікує тварин. Це те ж саме, що лікар для людей, то ветеринар – для тваринок. Вони теж живі.
– У Васі он батько депутат, а в Марічки – головний лікар міської лікарні. Дениса так в того взагалі батьки обоє бізнесмени, мають мережу кав’ярень. А в мене одного лиш так…по-простому.
– О, синку, – сумно відповіла бабуся, неважливо, яка в тебе професія. Головне – бути Людиною з великої літери! Можна бути двірником з великим серцем, а можна – професором без душі взагалі!
