По життю я комунікабельна і мирна людина, я завжди вміла знайти спільну мову з людьми. Конфліктів як таких у мене ніколи не було, та стала я жити інакше після того, як донька вийшла заміж.
Чоловіка мого не стало 15 років тому, тож доньку я підіймала і вчила сама. Живемо ми в обласному центрі, в трикімнатній квартирі. Донька ще на п’ятому курсі вийшла заміж за свого одногрупника. Андрій був з іншого міста і молоді захотіли жити у мене, чому я була дуже рада. Спочатку ми жили спокійно, та і я намагалась більше часу проводити у своїй кімнаті, щоб не заважати дітям. Згодом я стала помічати, що зять мене уникає та зовсім зі мною не розмовляє, тільки чую від нього інколи «угу» та «ага».
Донька була задоволена, що ми з Андрієм живемо мирно, ну це вона, звісно, так думала. Я була проти того, щоб зять всі їхні відкладені кошти на нову квартиру витратив на розвиток якогось бізнесу, але донька мене заспокоїла, що все буде добре. Мало того, вона мене вмовила взяти ще й кредит на цей бізнес. Я спочатку була категорично проти, та заради доньки погодилась. Не хотіла, щоб вона дуже нервувала, через те, що на той час Ліля була вже вагітна.
Коли народилася онука, жити стало не просто. Бізнес Андрія великих коштів не приносив, кредит треба було виплачувати. Зять любив жити на широку ногу і більшість зароблених коштів витрачав на себе. Кредит же платила я. Порушувати хоч такий ніякий, але мир в родині я не хотіла і тому всі свої претензії держала в собі.
Справжні непорозуміння між нами почалися коли онучці було три роки й вона тільки почала ходити в садок. Андрій принципово сам возив Катрусю до садка, мені було заборонено влізати сюди. Ліля ж бігла на свою роботу раніше за всіх, тому й не проти була, що Андрій сам завезе Катрусю. Коли я запропонувала зятю те, щоб я водила онучку в садок, бо він знаходився біля місця моєї роботи, він на мене вперше дуже накричав і довів до сліз.
Походила наша Катруся два тижні в садок і захворіла. Я, коли прокинулась вранці, побачила цю картину і хотіла викликати лікаря та залишитись з онукою вдома, на що зять як піднявся, сказав, що це не моє діло, дитина нормальна і нехай іде собі в дитячий сад.
Я вже не змовчала і сказала, що Катрусі краще буде вдома зі мною, що їй важко буде хворій в садочку, що їй треба побути в теплі, відпочити, виспатись, а головне – викликати їй лікаря. На що я почула у свою сторону нецензурну лайку, а донька взагалі розплакалась. Андрій принципово зібрав Катрусю і відвіз її в садок. Ліля теж ображена на мене пішла на роботу, крикнула мені в слід, що я завжди роблю з мухи слона і влізаю в їхню сім`ю.
Звісно вихователі побачили, що дитина хвора і подзвонили Лілі, щоб вона її забрала. В усьому винною звісно залишилась я. Зараз ніхто зі мною не розмовляє, вдома панує напруга.
Наступного дня донька попросила мене розміняти нашу квартиру. Я такого не очікувала від неї. Все життя прожила у цій квартирі, тут всі стіни для мене рідні. Не хотіла б я кудись переїжджати. Та і жити в таких сварках я сама більше не можу.
