Євгену Петровичу минуло тридцять років. Так офіційно його кликали у фірмі, яку він заснував ще у віці двадцяти шести. Невеликий бізнес, пов’язаний з комп’ютерною технікою, приносив чоловіку добрий дохід. Штат працівників був невеличким, проте бізнесмен ретельно його підбирав. Завжди любив мати справу з компетентними, тямущими людьми, котрі мають високі людські цінності.
Чоловік одружився лише два роки тому. Досить довго приглядався до другої половину, бо завжди мріяв, щоб ось так один раз та на все життя. Його батьки розлучилися, коли Євгену було всього шість років. Та він був розумним не по літах, тому добре знав, що тато збирає речі, тому що йде від них назавжди. Син залишився жити з матір’ю, котра після першого чоловіка ще дуже багато раз намагалася влаштувати особисте життя. У будинок приводила безліч нових дядьків, та так, що Євген потім вже й з рахунку збився та перестав запам’ятовувати їхні імена.
Мілана, дівчина, котру полюбив Євген, виросла в повноцінній та дуже заможній сім’ї. Її батько б не дозволив одружуватися з ким попало, бо хотів статного та серйозного зятя. Тесть дійсно поважав Євгена, хоча б за те, що у такому досить молодому віці спромігся стати на ноги, заснувати власну справу та по вуха закохатися в його доньку.
Два роки намагалися зачати немовля, та все ніяк не виходило. Євген вже тривожився, можливо, щось зі здоров’ям. Почалися численні та ретельні перевірки у найдорожчих клініках країни. Потім дійшло до того, що навіть закордоном побували в хороших лікарів. Та всі лише розводили руками, мовляв, обоє здорові. Значить ще не час чи що.
Мілана була старша від Євгена на п’ять років. Його це ніколи не засмучувало та він взагалі не думав навіть про таку дрібницю. Якось одного разу, коли сидів вдома та пив смачну каву лише усвідомив те, що роки біжать, а потім ще складніше буде народити Мілані дитинку. Йому в голову приходили найрізноманітніші думки. Раптом якось зосереджено подивився у вікно та вигукнув:
– Кохана, ходи-но сюди, хочу щось важливе запитати.
Мілана повільним ходом направилася на кухню. Вона якось не дуже прагнула розмов тим паче серйозних, саме в цей момент. Та все ж діватися було нікуди.
– Мілана, як ти дивишся на те, щоб взяти дитину з притулку? Адже не обов’язково старшу, можна ще зовсім немовля…
Євген навіть не встиг договорити, як Мілана кинула на чоловіка грізний погляд та випалила:
– Ніколи не буде ноги чужої дитини в нашому домі. Ти взагалі думаєш, про що ти говориш? Хіба можна мати якісь почуття до невідомо кого? Та ти піди та ще з вулиці кого-небудь приволочи. Якщо Бог не дає нам дитя, значить не доля. Але й чужих байстрюків годувати не збираюся. Оце ти придумав. Краще займися пошуком, куди ми полетимо у твою відпустку.
Євген якось байдуже дивився на дружину та лише насупився, нічого не відповівши. Йому вперше за їхнє подружнє життя хотілося вибігти з квартири та більше ніколи не повертатися. Адже він не запропонував чогось надзвичайного. Звісно, це дуже серйозний вчинок, котрий слід добре обдумати. Але йому здавалося це кращим варіантом, ніж на старості літ залишитися одинокими та нікому не потрібними. Це в молодості так здається, що постійно будеш в русі, при грошах та здоров’ї. Потім же виходить зовсім по-іншому.
Євген розумів, що без згоди жінки він аж ніяк не зможе взяти дитинку самостійно. Підіймав цю тему з Міланою неодноразово ще. Та дружина навіть чути не хотіла, відразу впадала в істерику, нервувалася, могла навіть образити чоловіка чи звинуватити в якихось придуманих гріхах. Врешті Євген не витримав першим. Він подав на розлучення, пояснивши тим, що не може жити з людиною, котра не цінує його бачення та бажань.
Проходив час. Євген прийняв на роботу молоду Аню, вона була програмістом з хорошим досвідом. Якось так легко та ненав’язливо у них закрутилася дружба, що переросла в значно більше. Молоді люди почали жити разом. А вже через півтора року Анна змушена була вийти в декрет. У неї появився новий начальник – Артем Євгенович…