Алла з Дмитром поверталася з походу в гори. Змучені, виморені, голодні, проте неймовірно щасливі, що зуміли підкорити ще одну вершину. Вони захоплювалися походами ще з юнацького віку. Саме вони й поєднали два молоді серця, звели докупи та не розлучали ніколи.
Алла запропонувала зупинитися в найближчому кафе та перекусити, бо вже несила було слухати незадоволене бурчання порожнього живота. Дмитро погодився, бо теж мріяв про тарілку гарячого супу та чашку ароматної кави. Ось нарешті побачили придорожній гендель та вирішили зайти.
На вході їх, у брудних від гірського болота черевиках та з розпашілими червоними лицями, зустрів адміністратор. Алла відразу зловила себе на думці, що їх можуть не пустити в такому вигляді в охайну та чистеньку залу. Проте молодий хлопець – працівник закладу, відразу привітався та запропонував сісти за столиком біля вікна.
Після смачної вечері Аллі запитала тихенько того ж самого хлопця, що зустрів їх тоді при вході:
– А вам хотілося нас впускати у такому не надто скажемо так чистому вигляді?
На що хлопчина привітно відповів:
– Ви ж, мабуть, з гір повертаєтеся? Я теж обожнюю походи. Тому прекрасно вас розумію. Гірське повітря втомлює та наганяє відчуття голоду. По-друге, ви гості закладу, клієнти. А клієнт же завжди правий?
Аллі та Дмитрові стало неймовірно приємно за розуміння. Вони залишили хороші чайові та пообіцяли, що із задоволенням ще завітають до закладу.
