На минулих вихідних їздила до батьків в село. Я сама вже 10 років як заміжня й живу в місті, та за рідними своїми сумую, тож раз в місяць сідаю на маршрутку і їду додому. Свою семирічну доньку беру ж завжди з собою, бо чоловік працює й на вихідних.
Тож виходимо ми в центрі села з маршрутки, біля магазину, а він у нашому маленькому селі один, й бачу, що куча людей бігає з граблями, пилками, віниками. І старі, й малі, всі прийшли на працю.
Підійшла я ближче до всіх, а серед людей стояла моя сусідка тьотя Валя, й питаю, хто це їх змусив тяжко працювати чи може платить хто за це? Бо, якщо чесно, мене здивувала вся ця ситуація.
На що моя сусідка розсміялася й сказала, що з цього місяця у них нові правила в селі – кожної суботи робити прибирання хоч би в одному куточку села, так вони хочуть навести порядки своїми силами. Й охочих виявилося чимало.
Я стояла й так мене гордість з середини розпирала за своїх односельців… Так мені приємно й любо було у своєму рідному селі. Тож ми з донькою швидко побігли додому, до батьків, переодягнулися й вже через 20 хвилин склали компанію всім нашим бджілкам.
До речі, моя донька тепер кожні вихідні проситься до бабусі в село, бо у них, бачите, з друзями, план прибирання горить. Всім добра!
