– Якби ти знав, як я тобі заздрю, – почав говорити неспішно Гліб. Чоловікові було далеко за п’ятдесят. Він не мав сім’ї та все життя пропрацював далекобійником. Різні країни, природа, нові знайомства – все це манило його ще з дитинства, відколи його батько вперше посадив сина собі на коліна за рулем великої вантажівки. Коли Гліб виріс, то чітко дав собі самому обіцянку, що стане водієм. Після університет роботи було обмаль, а тут якраз друг запропонував відправитися з ним у рейс. Гліб навіть не сумнівався, наступного ж дня у повному спорядженні та бойовій готовності прийшов до друга з невеличкою сумкою зібраних речей.
У Гліба ніколи не було офіційної дружини, а випадкові зустрічі та спонтанні знайомства, він сприймав, як нічого більше, ніж фізичне задоволення. Не зустрів він такої, щоб раз та назавжди. Та коли був молодшим, то ніколи навіть не задумувався над цим. Скільки разів мати просили його добре над цим подумати, коли Гліб на декілька днів приїжджав з рейсу. Батько лише нервово курив одну цигарку за іншою, він знав, що син має впертий характер, тому навряд когось послухає. А отже сперечатися з ним чи щось доказувати було марно. Гліб лише цілував матір у щічку та все віджартовувався, що ще немає такої жінки, яка б терпіла чоловіка, котрий постійно на колесах.
Уже й батьків не стало, а хатина стояла. Перекошена, стара, недоглянута, вона чекала на нового господаря, котрий мав довести її до ладу. Глібові не було куди більше повертатися. Точніше він мав купу грошей, але так собі й не придбав квартиру, якось не хотів сидіти на поверсі, немов у клітці. Тому визначився, що на старості літ перебереться жити до батьківської хати. Братів та сестер у нього не було, тому дійсно невеликий будиночок виглядав лише Гліба.
Першим ділом, коли Гліб приїхав до будинку, найняв бригаду майстрів, щоб полагодили дах, перестелили підлогу та зробили косметичний ремонт всередині будинку. Аж тоді він там почав хазяйнувати сам. Та вечори здавалися йому неймовірно довгими, особливо взимку. Коротати їх не було з ким. Сусідів практично не було вже, а далі жили люди, проте всі старшого віку, з якими Гліб не особливо мав про що говорити.
Якось одного разу вирішив урізноманітнити свій день та поїхав до міста, де колись навчався. Перше походив магазинами, прикупив дещо додому, потім зайшов у кафе, щоб перекусити, бо від ранку ще в роті нічого не мав. Як раптом його погляд зупинився на вже немолодому чоловіку, що сидів за столиком навпроти:
– Та не може бути! Борисе, ти?- Гліб почав геть бігти до незнайомця. Той спочатку пару секунд пильно вдивлявся в обличчя Гліба, а потім й собі вигукнув:
– Скільки літ, скільки зим! Не очікував аж ніяк побачити тебе у наших краях! Сідай біля мене, одногрупнику!
Чоловіки почали говорити. Гліб розказав коротко про своє пройдене життя, тоді почав Борис:
– Ти ж знаєш, як важко велося після університету. Роботи не було, грошей теж. Тягнули, звідки та як могли. Проте якось я видряпався. Спершу працював простим вантажником, потім до мене приглянувся начальник, та вже запропонував місце простого робочого. Так я декілька років сходив вверх по кар’єрній драбинці. Було важко, недосипав, але я не здавався. Знав, що все заради кращого майбутнього. Потім познайомився з Лесею. То була така світловолоса красуня, що я не міг пройти повз. Ми довго не зустрічалися. Після пів року одразу одружилися. Я ще тоді жив у гуртожитку. Потім спільними зусиллями зуміли придбати квартиру. Ще тоді у панельному будинку. Тепер уже поміняли на більшу в новобудові. Народилося у нас троє дітей, – Борис дістав з кишені телефон та почав показувати сімейні фото, на яких весело посміхалися він, Леся та три дівчинки.
Гліб дуже радів, коли слухав історію друга. Вона здалася якоюсь такою ніжною та щирою, що хотілося геть сльозу пустити. Але ж чоловік, не годиться.
Борис покликав Гліба до себе додому в гості, запропонував уже завтра повернутися додому. А той і не відмовився. Коли прийшли, Леся починала накривати якраз на стіл до вечері. Така хороша та домашня атмосфера для Гліба була справжнім випробуванням, тому що він добре усвідомив, що це те, чого йому так не вистачає. У молодої літа він не задумувався, що колись сидітиме в пустій хаті. Борис повернувся до Гліба та сказав:
– Я заздрю тобі по-доброму. Ніхто не може сказати, у кого був правильний спосіб життя, а в кого – ні. Я поїздив, багато побачив, багатого куштував та дивився. Проте зараз я не маю кому про це все розповідати. Недаремно колись мама ледь не на колінах благала мене створити сім’ю. Як вона мала рацію, а я, дурень, не слухав, – Гліб сумно закінчив та видихнув.
– Друже, можливо, ще не пізно. Хтозна, кому коли долею призначено знайти своє кохання, – задумливо сказав Борис та обійняв Лесю за талію.
