Богданка була волонтером. Вона допомагала людям, котрі організовували притулки для бродячих тварин, надавала їм медичну допомогу, якщо було потрібно. Богданка навчалася на ветеринара, тому знала всі тонкощі їхнього організму.
Та проходив час, дівчина почала допомагати у справах, що стосується людей, особливо з обмеженими можливостями та самотніх старих. Вона завжди з таким болем та жалем дивилася на них, а серце рвалося від смутку та хотілося кричати.
Одного літнього сонячного дня Богданка поверталася з коледжу додому. Вона йшла в піднесеному настрої, ввечері мала йти на побачення з хлопцем, якого давно кохає. Тому перебирала в думках свій гардероб, що б то найкраще одягнути та виглядати королевою. Як раптом дівчина підвела погляд та побачила на лавці напівпритомну стареньку бабусю. Богданка миттю підбігла, запитала, що сталося та чи може чимось допомогти.
Бабуся кволо відповіла:
– Дитинко, ти не бійся та не гидуй мною. Я не жебрачка. Просто стало погано, а в гаманці залишилося п’ять гривень, навіть води собі не куплю. А до пенсії ще декілька днів.
– Пані, не хвилюйтеся. Сам Бог послав мене вам. Почекайте, я хутко. Богданка швидко побігла до магазину, купила води, продуктів, дещо з побутової хімії, також заглянула до аптеки та взяла найнеобхідніше.
Бабуся довго не хотіла приймати пакет зі всім добром, проте таки довелося. Богданка йшла додому з двоякими відчуттями: піднесений настрій від радості, що допомогла сторонньому та почуттям якоїсь провини перед старою жінкою, що заслужила далеко кращого…
