– Роки три тому, коли донька мого брата щойно вийшла заміж, я інтелігентно запропонувала молодій родині забрати в користування у мене комод. Так, він бувший в ужитку, але у дуже гарному стані. Тим більш, що квартира нова, і які не які меблі стали б у пригоді. Ганнуся, моя племінниця, вже майже і погодилася, так її чоловік був проти!, – нащо нам старе барахло? Ми в змозі придбати все нове, ну ви й вигадали…»
«Старе барахло» Людмили Макарівни було придбано в елітному італійському магазині на замовлення, так, з часу покупки вже пройшло років вісімнадцять. Але ж для таких меблів це зовсім не термін. Тип паче, тітка була дуже охайна господиня.
Пройшов час, випадок про комод вже якось забувся. Людмила Макарівна, жіночка не посидюча, але пам’ять в неї дуже гарна. Про «барахло» не забула. Але ж і облаштування домівки кожні років десять вона полюбляла міняти. Що робити? Гарнітури, крісла, дивани, ліжка розміру king size – все ще досить в гарному стані. Племінниці з чоловіком запропонувати було соромно, ми з вами пам’ятаємо про «барахло»? А які є ще варіанти? Смітник?
Ось винахідлива жіночка і знайшла вихід. Почала продавати непотрібні речі через інтернет. Так, це щось таке, на перший погляд, не реальне. Але крок за кроком, помалу, спочатку дуже по тихеньку Людмилу Макарівна навчилася робити фото, розміщувати це все на сайтах з продажу. І справа рушила з місця. Почали дзвонити покупці, цікавилися, і забирали меблі і побутову техніку. Так ціна на них стояла досить не висока, як для елітної меблі, але охочих вистачало. Її чоловік не заперечував, і, хоча родина заможня, в коштах не потребує, але дружина була при справі, нікому старі меблі не нав’язувались, а дім звільнявся від надокучливих речей.
– Так, можна б було спокійно жити, без зайвого клопоту з інтернет продажами, але ж мені соромно пропонувати речі бувші в ужитку родичам. Я вже мала справу з племінницею. Більше не хочу образ.
Тоді з кватирою Ганнусі дуже допоміг брат. Продав свій будинок в селі, взяв великий кредит. Молоді теж витратили все, що їм подарували на весілля. Вистачало на двокімнатну, але чоловік племінниці наполіг на трикімнатній, мовляв, не звик жити в тісноті. Та й діти плануються…
Коштів не вистачало і на квартиру і на ремонт, і ось тут допомогла родина Людмили Макарівни.
– Ну, а як по-іншому? Молодим потрібно допомагати? Поступово розрахуються, це ж краще ніж брати позику в банку… – ділилася роздумами тітка.
Родичі молодого чоловіка участі в долі сина і його новоствореної родини не приймали. Типу, він дорослий чоловік, сам розбереться. У нього своя родина, і вони не втручаються.
… За три роки подружнього життя Ганна зі своїм чоловіком ремонту так майже і не зробили – поклеїли дешеві шпалери, пофарбували стелю та підлогу. З меблів було все необхідне але, все таке стареньке, не сучасне, придбане чи то з рук, чи то на барахолці. Живуть дуже скромно. Начебто і заробляють не погано, одягаються пристойно, їздять на відпочинок, а на облаштування оселі постійно не вистачає…
І ось тут саме цікаве починається… Якось на сайтах продажу меблів чоловік племінниці побачив оголошення Людмили Макарівни.
– Тобто? , – незадоволено сказав молодик, – твоя тітка продає своє майно майже за безцінь. Чому ж нам не віддасть? Нащо їй гроші, у неї і так заможній чоловік. То вона, така жадібна, що нам не запропонує, а все на продаж виставляє? Якщо не може нам нові подарувати, так хоча б старі віддала…
Уявляєте собі такий поворіт подій?
Коли така інформація дійшла до вух тітки, її мало удар не схопив. Вона ж жіночка не жадібна, і свого часу пропонувала молодим взяти меблі. Але тоді зазнала сорому та приниження. Вона ніколи нічого поганого не мала на меті.
– Я б їм багато чого могла б віддати. І посудомийку, і індукційну плитку. І ліжко з тумбами. Навіть велику шафу – купе можна б було переробити під розміри їхнього коридору. І все це було б безплатно для них. Шкіряний диван з кріслами Воно все ж гарному стані. І будь – якому разі краще, за те, що вони мають.
Тепер Людмила Макарівна відчуває в душі провину, що не запропонувала ще раз, не наполягла на тому, щоб молоді придивилися до її з чоловіком речей. Та хіба тут є її провина? Як ви вважаєте?
Свого часу чоловік Ганни сказав, що вони в змозі і самі придбати нові речі, але так цього чомусь і не зробили. Може він чекав, що тітка їм все нове купить?»,- з сумом розповідає Людмила Макарівна,- але я ж їм і так допомогла, і далі б продовжували б так робити…
І як тепер вдіяти? Що підкажете?
