Артемові ніхто та ніколи не відмовляв. Хлопчик отримував зажди те, що йому хотілося. Йому було лише шість років, але його окрема дитяча кімната була вщент завалена різноманітними іграшками, починаючи від найменших авто, закінчуючи великою авто дорогою, залізницею та екскаватором, розміром в ріст самого хлопчика. Проте Артема ніколи, на жаль, не вчили цінувати та берегти те, що у нього є.
Батьки Артема були успішними діловими людьми. Тому вони вкрай рідко появлялися вдома. З маленьким внуком сиділа бабуся, мамина мама. Хоча в неї вже не було сили та здоров’я, щоб встигати за малим непосидючим розбійником, та вона ніяк не могла відмовити дочці в допомозі. Адже бабуся бачила, як сяють очі матері Артема, коли вона веде переговори з черговими партнерами, інвесторами, підписує контракти та вкладає угоди. Проте бабуся завжди просила не забувати про найголовніше – увагу та турботу про власну дитину. Адже їх так легко втратити, а потім більше ніколи не завоювати дитячого серця та довіри.
Коли бабуся вже дійсно сама потребувала догляду та медичної допомоги, її дочка влаштувала конкурс та шукала підхожу гувернантку для свого Артема. Матері навіть на думку не спадало, що нехай чоловік працює більше, а вона таки приділить увагу синові. Адже йому восени потрібно було йти до школи, а за цих декілька років мати провела від сили пів року день в день з рідним сином.
Батьки Артема постійно підкупляли свою відсутність дорогими іграшками або рідкими походами в аквапарк чи кінотеатр. Артем, на їхню думку, цим задовольнявся. Та насправді ріс егоїстичним, жорстоким та невихованим. Батьківська матеріальна надмірна опіка та відсутність виховних бесід суттєво давалися взнаки.
До будинку Артема приходило дуже багато різних жінок та навіть чоловік, що хотіли обіймати посаду гувернантки. Зарплатню обіцяли високу, то чом би й ні. Серед них були люди з вищою освітою та зовсім без неї, медики, педагоги, вихователі, навіть ветеринари та зоолог. Проте нарешті вибір матері Артема впав на одну досить цікаву молоду перспективну дівчину. Вона якось відразу заворожила господиню дому та маму маленького Артема своєю життєвою енергією, оптимізмом та кмітливістю. Та й хлопчик з перших секунд знайшов спільну мову з Надею. Саме так він почав називати нову персону у їхньому домі.
В обов’язки Надії входило щоденне прибирання будинку, приготування їжі. Неодмінно вона повинна була гуляти з Артемом, відповідно відвозити та забирати його з дитячого садочку, а пізніше – зі школи. Зі всім жінка справлялася на відмінно, не виникало ніяких проблем. Вона могла брати собі вихідний, але лише один на тиждень.
Якраз після свого вихідного дня, Надія прийшла до будинку господарів та подарувала Артему невелику в’язану іграшку – їжачка. Хлопчик довго крутив її в руках, потім якось так гидливо запитав:
– Надю, де ти взяла цю дешеву нещасну іграшку? Вона, мабуть, копійки коштує? Я не маю таких дешевих речей, – хлопчик відставив їжака у сторону.
Наді стало так неприємно та вона не подала вигляду, ніжно відповіла Артему:
– Я б дуже хотіла, щоб цей їжачок став твоїм найкращим другом.
Дівчина сама колись його зв’язала, в неї вдома було багато ще різних звірят. Коли вона проходила повз кухню наступного дня, то випадково у смітнику побачила того самого їжака. Підносити не стала, та Артема все ж запитала, чи встиг він подружитися з маленьким в’язаним їжаком. Артем так непривітно глянув на Надію, як ніколи:
– Ти ж розумієш, що батьки ніколи б мені не купили такої іграшки? У мене найдорожчі та найкращі, найновіші, такі, що в інших їх ще нема, а в мене вже. Для чого мені той їжак? Нецінний, безкорисний, простенький. Я соромився навіть би показати його комусь з моїх друзів.
– Просто на пам’ять про мене, – сумно відповіла Надя. Колись ти виростеш, я стану стара, а дивлячись на їжачка, ти б згадував мене.
Артем задумався на декілька секунд, потім випалив:
– Ні, в такому випадку ти повинна придумати щось серйозне та цінне. А їжак…я викинув його взагалі. Не потрібен мені дешевий та саморобний подарунок, лише дім засмічувати. Хлопець глузливо засміявся та вийшов з кімнати.
Надії стало прикро, що так багато втрачено у вихованні цього хлопчика. Навряд чи їй самій вдасться надолужити згаяне. А якби більше маминої ласки, уваги та турботи, все ж могло б бути зовсім по-іншому…Надмірна опіка та вседозволеність дасть неабиякий відбиток на майбутньому Артема.
