Зразу при вході у магазин жіночого одягу стояв візочок з маленькою дитиною. Малюк спокійно спав і ніхто не звертав на нього уваги – відвідувачі магазину думали, що мама неподалік.
Але тут дитина почала сильно плакати, а до неї ніхто так і не підходив. Ніхто не намагався допомогти, окрім Петра. Він підійшов до візочка і почав його возити туди-сюди зі словами:
— Не плач, красуне, зараз прийде мама.
Дитина перестала плакати та почала уважно слідкувати за ним. Чоловік вирішив почекати коло візочка маму й аж тоді піти у своїх справах. Пройшло десять хвилин…двадцять, а до візочка так ніхто і не підійшов. Петро почав нервувати та запитувати продавчинь чи не бачили вони хто залишив тут дитину. Але ті тільки здивувались.
Петро зрозумів – потрібно йти до охорони торгового центру і там по гучномовцю знайдуть маму – можливо їй погано, можливо вона сама шукає візочок. Тільки де він – пост охорони. Чоловік взяв візочок і пішов на пошуки. За десять хвилин він вже спілкувався з керівником охорони.
— Доброго дня. Я тут дитину знайшов, — сказав Петро.
— Ви що її вкрали й принесли до нас? – пожартував він.
— Ви знущаєтесь? Я що роботи не маю, — дратувався чоловік.
І він розповів все, що знав і як чекав маму дитини понад тридцять хвилин, але марно.
— Як ви думаєте мама спеціально покинула її, чи щось трапилось?
— Я нічого не знаю, давайте краще викличемо поліцію, — буркнув охоронець.
Патруль був на місці через півгодини. Петро нервував, адже мав купу справ, а ця ситуація міняла його плани. Але його злість пройшла, коли він побачив її – молодшого сержанта Клімашевську. Це була справді красива дівчина: невисока, з великими зеленими очима та темним волоссям. Вона почала задавати Петру запитання, але він ніяк не міг зібратись та відповісти на них.
— А як вас звати?
— Ірина. Ви так і не відповіли на мої запитання. Так, де ви знайшли дитину?
— Ірино, а у вас є діти? – продовжував Петро.
— Я не заміжня. Не змінюйте тему – ми не маємо часу на жарти. І взагалі, це не має жодного стосунку до цієї ситуації. – починала дратуватись патрульна.
— Як не стосується? Дуже, навіть, стосується…Ви не чуєте цього «прекрасного» аромату? Хтось має поміняти дитині підгузок. А виходить, що ні ви, ні я не маємо практики. В мене дітей теж нема...поки.
— Ви праві. Але треба ще купити новий підгузок.
Єдиний, хто міг в цей момент відійти у магазин – був охоронець. Петро ж в цей час детально розповідав все, що знав про цю ситуацію. Це була перша розмова майбутньої сім’ї, але це вже інша історія.
Поки Ірина та Петро переодягали дитину, забавляли її та розмовляли між собою, напарник дівчини почав опитувати працівників сусідніх магазинів. Вже потім поліція переглянула записи з камер відеоспостереження – саме тому вдалось скласти портрет жінки, який відправили іншим патрулям.
Схожу дівчину побачили неподалік вокзалу, де вона купувала квиток на поїзд. Нею виявилась неповнолітня жителька сусідньої області. Її покинув хлопець, батько дитини, і вона від розпачу не знала, що робити – сама ж виховувати дитину вона не була готова. Дівчина чомусь вирішила, що її точно ніколи не знайдуть.
— Я думала, що там багато людей і ніхто не зверне уваги на мене, а от дитина точно не буде сама. А про камери відеонагляду я й не подумала.
Звісно ж, дитину їй ніхто б не повернув – вона й не дуже хотіла. За такі вчинки дуже часто позбавляють батьківських прав, а можуть ще й відкрити кримінальну справу. Але їй пощастило через вік.
Доля дівчинки була вирішена – вона залишилась зі своїм рятівником. Ірина та Петро вирішили удочерити маленьку Таню, адже саме вона стала причиною їх знайомства – це було справді диво.
