Олена була родом з невеличкого села. Коли познайомилася з хлопцем Микитою, що на літні канікули приїжджав до бабусі, вони сподобалися один одному. Вже після закінчення школи Микита повернувся та забрав кохану Оленку до себе у трикімнатну квартиру, де жив разом з батьками. Хоч як дівчина не сумувала за рідним селом, людьми, батьками, змушена була переїхати, якщо хотіла зберегти любов.
Там обоє вивчилися в технікумі. Свекруха та свекор були дуже хорошими людьми, приязно ставилися до сільської невістки. А Олена і собі теж намагалася у всьому їм догодити. З Микитою в них народилося двійко дітлахів. Коли малята ще були в дошкільному віці не стало дідуся, а потім бабусі. Тож Олена стала повноправною господинею у великій просторій квартирі.
Діти підростали, вже й свої сім’ї створили. Потім в Олени та Микити появилося четверо прекрасних внуків. Для Олени це було найголовнішим в житті завжди – берегти сімейні стосунки та дбати один про одного. Микита у всьому підтримував її. За все життя в місті Оленка лише пару раз була в рідному селі. Все не вистачало часу: то робота, то діти маленькі, то домашні клопоти.
Коли Микита захворів та покинув своїх рідних назавжди, Олена почала ще більше тужити за малою батьківщиною. Нічого їй було немиле тут, у шумному та галасливому місті. Коли жінка розказала дітям, що збирається повернутися до маленької хатини в селі, вони дуже негативно це сприйняли. Посилалися на те, що їм важко, довго та незручно буде їздити до неї, внуки рідко бачитимуть. Та Олену не лякало нічого:
– Діти, не вмовляйте та не затримуйте. Без батька вашого мені тут робити вже немає чого. Ви – дорослі, а я на старості літ хочу вдихнути на повні груди рідного повітря…
