Мама пішла і не повернулась. Я вже втратила надію
Щодня згадую той осінній сонячний день. Мама виходить з дому… Зібралась добряче. Пакет взяла, сумку, у пальто своє закуталась.
У жовтні п’ять років тому наша мама зранку зібралася і пішла у місто. Не повернулася через кілька годин, так і вечір на вулиці, а її все нема. Ми з сім’єю занепокоїлись і зателефонували у поліцію. Повідомили всі її прикмети, у чому була одягнена і куди планувала йти. Та все марно. Тиша.
Наша мама – Тамара Павлівна – останній час забувала елементарні речі. Що куди поставила, чи годувала собаку, чи замкнула вхідні двері. Добре хоч, що грабіжники не натрапляли на таку легку поживу.
Але ми з братом не надали цьому важливого значення. Оскільки і самі у буденних клопотах можемо щось забути. Хто від цього може бути убезпечений.
І ось уже п’ята осінь, як наша мама пішла у місто і не повернулася. При кожному дзвінку телефона, стукоту у двері я з надією чекаю, що це повернулася мама, хоча поліцейські сказали, що надії дуже мало. А й справді,часу минуло багато. Де б вона могла бути, що їсти… Якось мені подзвонила подруга і запитала чи не хочу я їй допомогти. Вони із благодійною організацією збирають кошти і речі для потребуючих. Я одразу погодилась. Ось ми все позбирали, поскладали і відправили до потребуючих.
Через кілька днів моя подруга знову зателефонувала. І розповіла історію однієї жінки. Вона загубилась, не могла пояснити звідки, навіть ім’я пригадати. Забрали жінку в геріатричний пансіонат. А схожа зовнішньо вона була на мою маму. Я і надії вже не мала…
Але поїхала подивитися… Аж тут зі сльозами на очах я впізнаю у старій нещасній жебрачці свою Тамару Павлівну. «Матусю – це я, твоя Віра, мамо, ти мене не впізнаєш?». І хоч жінка не відповіла ствердно, але я побачила вогник щастя у очах.
