Аптекарка Оленка аж зблідла від страху, чи злості, чи нерозуміння, як вчинити правильно. Черга була великою. Саме обслужила старшу жінку, наступним був дорого одягнений чоловік років сорока-сорока п’яти в темному пальто та блискучих туфлях.
Він з самого початку почав морочити голову бідній Оленці. То йому потрібно ліки іноземного виробництва, то вони занадто дорогі, шукайте аналоги. Справа дійшла до оплати. Спершу чоловік хотів розрахуватися карткою, та виявилося, що якийсь збій в системі. Він довго кричав, обурювався. Та врешті-решт погодився оплатити готівкою.
Сума вийшла доволі великою, близько двох тисяч гривень. Таке враження, що закупив ліків на цілий рік. Але це мало кого хвилювало. Найцікавіше почалося тоді, коли Оленці треба було здати решту – дві гривні та п’ятдесят копійок. Якщо купюру аптекарка знайшла, то копійок в касі зовсім не було.
– Вибачте, наступного разу відніму від Вашої загальної суми.
– Який наступний раз, дівчино? Я що спеціально буду пертися сюди, якщо живу зовсім в іншому кінці міста? Випадково я опинився саме в цій аптеці. Мене не хвилює, ти стоїш на касі, у тебе повинні бути різні купюри та монети. Шукай копійки. Це мої гроші, чому я маю дарувати їх?
Дівчина панічно почала нишпорити геть в себе по кишенях. Врешті-решт молодик з черги не витримав, знайшов десь п’ятдесят копійок у себе в куртці та простягнув чоловіку:
– Візьміть, Вам, напевне, потрібніше. Не затримуйте, будь ласка, чергу.
Аптекарка вдячно подивилася на свого рятівника, чоловік забрав таки п’ятдесят копійок та злий вийшов на вулицю. Черга стояла в шоці…