Казимир Іванович був таким старим, що не раз сам не пам’ятав, скільки то вже йому літ минуло. Він жив в невеликому двоповерховому будинку на декілька сімей. Рідних в дідуся не було. Одруженим був ще замолоду, проте не склалося, а дітей так і не мав.
Тому жив дідусь сам, проте завжди був охайний та доглянутий. Щонеділі ходив до церкви, ревно молився та завжди говорив, що лише вищі сили дають йому таке здоров’я та довгі роки. Казимир Іванович прекрасно готував, неодноразово частував своїми фірмовими пирогами сусідів. А ті щиро захоплювалися, одна молоденька сусіда дивувалася часто:
– Я в свої роки не вмію так зготувати, як цей дідусь. Ну молодець!
Наближався Великдень. Вікна квартири дідуся були відчинені. Саме в цей час він був зайнятий приготуванням цукрових півників. Поруч жила не дуже щаслива сім’я, де батьки часто зникали з дому в пошуку пригод, а дітей було в них аж семеро. Казимир Іванович час від часу частував їх чимось добрим. Та ось зараз, напередодні такого великого світлого свята він робив ці домашні цукерки, ретельно кожну замотував в целофан та обв’язував різнобарвними стрічками саме для сусідських дітлахів.
– Вони ще такі малі, так хочеться, щоб їхнє дитинство було радісним та щасливим! Нехай ті цукерки принесуть їм хоч трошки веселощів!
Дідусь взяв невеликий кошик, дбайливо поскладав туди всі півники та гордо поніс до сусідської квартири. Відчинила одна з дівчаток. Казимир вручив її кошик та тихо промовив:
– Поділися зі своїми братиками та сестричками! Світлої Пасхи!
Стільки радості та водночас жалю в дитячих очах він не бачив давно. Дівчинка змогла лиш швидко кивнути головою та чимдуж побігла до квартири показувати гостинці.
