Це був день перед Різдвом. Я, як багато інших людей, закуплялася в супермаркеті. Всі поспішали додому, до рідних людей, куховарити страви на вечерю, готуватися до святкування. Раптом я помітила маленького хлопчика, який сумно розглядав солодощі та полицях, потім перевів погляд на іграшки, але так і нічого не попросив. Поряд із ним затоварювалася мати, скоріш за все. Їхній кошик був майже порожнім, на дні лежав лише дешевий хліб, декілька яблук та картоплин.
Напевно, все ж не витримавши, малий показав пальцем та дешеву машинку, а потім подивився на жінку. Я все ще стояла і дивилися на них. Скажете, що це було не культурно? – Можливо, але мені не вдавалося перевести погляд. Раптом до мене долетіла їхня розмова:
– Синку, я знаю, що ти хочеш іграшки, але ми не можемо цього собі зараз дозволити. Розумієш? Мені дуже жаль…
Хлопчик лише розуміючи кивнув і пішов слідом за матір’ю, яка стала у чергу, аби оплатити свої покупки. «Завтра ж Різдво, – день дива та подарунків» – подумала я. Тож чому самій не створити те диво? Я миттю набрала повний кошик різноманітних смаколиків, потім ще звернула до дитячого відділу. Ледь встигла оплатити.
Підбігла до жінки з дитиною, котрі уже встигли відійти від магазину, і сказала, що сьогодні для всіх День подарунків і вони забули забрати свій (я більше нічого не змогла придумати кращого). Матір також не знала, що на це відповісти. Я вручила пакет і побігла геть, аби вона не мала часу відмовитися. Цікаво, чи хлопчик був щасливий у той момент….
