Спогади моєї бабуся як колись жилось

Моя бабуся щоразу, коли отримує свою невелику пенсію любить згадувати, які ціни були, коли їй було двадцять… Але коли це ще було?! Після завершення навчання у медичному коледжі моя бабуся за направленням поїхала на роботу у село, що розташоване у сусідній області. Хоч тоді вона була зовсім юна та недосвідчена – усі в селі її дуже шанували та любили, приходили не лише за медичною допомогою, а й навіть просто поговорити. Там бабуся і з моїм дідусем познайомилася, там народився мій тато, а згодом вони із сім’єю переїхали у місто, де отримали двокімнатну квартиру від заводу, де працював дідусь.


Каже бабуся, що з однієї сторони моментами було дуже складно, бо місяцями не виплачували заробітну плату, а давали талони на харчування або на певні види товару. Потім той чи інший товар продавали та так отримували кошти. Зі словами вдячності завжди згадує батьків своїх та чоловікових: щотижня від них із села отримували «продуктову допомогу», яка дуже їх виручала. Важко було дістати одяг, який би хотілось – змушені були брати те, що залишилося, бо часу стояти у довжелезних чергах не мали, адже працювали.

А з іншої сторони були дуже смачні молочні продукти, ковбаси. Коли вдавалося їх придбати – то це просто свято було у сім’ї. Комунальні послуги обходилися мізер, а зараз потрібно віддати чи не усю пенсію, що їх оплатити, а ще ліки купити і їсти щось треба.

Справді зараз важко стареньким прожити самому на єдину пенсію. Тому я що вихідних намагаюся знайти час і забігти у гості до бабусі, та не з порожніми руками, а купити щось найнеобхідніше: муку, хліб, цукор, гречку, овочі, щось молочне і звісно не забуваю про щось солоденьке.

Відвідуйте частіше своїх рідних, допомагайте, адже вони так потребують цього.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Спогади моєї бабуся як колись жилось