Як то кажуть, люди добра не пам’ятають. А от відмовиш в чомусь один раз, то повік тобі не забудуть.
Сталась зі мною нещодавно така пригода неприємна зовсім. Я навіть ніколи не сподівалась, що таке трапиться зі мною.
Я студентка 2 курсу. Навчаюсь дуже добре, увесь час присвячую виконанню домашніх завдань.
У мене є подружка Віка. Дуже вже вона лінива дівчина. Та й від навчання далека. Проте, завжди щира, доволі доброзичлива, і таємниці берегти вміє. Це мене в ній і приваблювало. Тому й подружились з першого дня в університеті.
От тільки не все так просто було. Майже кожного дня Віка просила у мене списати. Я не пам’ятаю такого дня, щоб вона геть усе зробила сама. Кожного разу щось не встигла, щось не доробила, щось звірити хоче.
Проте, я завжди давала свою роботу. Мені, впринципі, не шкода було. В будь-якому разі усно вона б не відповіла. А у нас таке в пріоритеті.
Так минав час. Перший семестр Віка ледь закінчила, бо на екзаменах строгі викладачі сиділи. Доводилось їй імпровізувати. А я стипендію отримала. Була 2 в рейтингу. А от наступний семестр усе змінив.
Віці почало щастити кожного разу. Коли вона списувала, оцінки клали саме за готові завдання. Без пояснень та додаткових питань. А мені так не щастило. Я бачила, що добряче відстаю у рейтингу. А от Віка з моїми завданнями прекрасно себе почуває.
От я сиджу собі, засмучена і зла. Підходить Віка до мене:
–Привіт. Даш мені списати право?
–Привіт. Ні. Пробач. Я цілу ніч його писала. Тим паче завдання у нас були індивідуальні. Одразу викладач побачить, що списано.
От після цього. Віка одразу ж мені стала ворогом. Перестала зі мною спілкуватись. Ще й звинуватила, що я скупа заучка.
Ну нехай вона вважає собі що хоче. Головне, що моя праця – це моя власність. Я допомагала їй купу разів, хоч і нікому нічого не винна. Один раз відмовила. І одразу така реакція.
