Сьогодні, повертаючись додому із університету, я вирішила зайти до своєї улюбленої кав’ярні. Там не лише дуже смачна кухня, але й дуже приємний персонал. І от подія, свідком якої я стала, лише підтвердила мою думку щодо цього.
Через хвилин двадцять до залу зайшла старенька жінка. Вона довго стояла та дивилася на вітрину із різноманітними солодощами, а потім просто попросила маленьку чашечку американо.
– А що вам із наших смаколиків приглянулося? – запитала працівниця.
– Ой, донечко…У вас такі гарні тортики! Але то дуже дорого для мене. Я краще от вип’ю кави, а то вже дуже хочеться, а потім оце піду до магазину біля дому і куплю собі пару грам печення.
– А все, мені цікаво, який найапетитніше виглядає?
– Та ото, мабуть, шоколадний. Люблю такі, колись часто дозволяла собі такий з’їсти. Особливо чоловік мене балував ними, коли ще живий був. Потім додому приносив, дітей вгощав…
Знаєте, у той момент я вже хотіла підійти та оплатити той кусок торта для жінки, однак дівчина за вітриною мене випередила. Вона дістала десерт та подала старій і, не промовивши ні слова, піднесла телефон до термінала, оплативши замовлення.
– Усе, ваше замовлення – американо та торт «Три шоколади, – оплачене. Смачного!
Бачили ви б очі тієї жінки. Вони наповнилися радістю та сльозами одночасно. Я й сама мало не розплакалася…
