Стара злюка

У нас в селі був магазинчик. Центральний. Там завжди збиралось чимало людей. Особливо, компанія із бабусь. Вони любили сідати там на лавку й обговорювати всіх та все на світі. Зокрема, найбільшою «язикатою-хвеською» була Алевтина Степанівна. Вона жила сама. Чоловік давно помер. Діти були за кордоном. Отож, робити їй було нічого. Лишилось улюблене заняття – плітки будувати.

Мені, інколи, здавалось, що вона знала абсолютно все про кожного, або й більше. Як зустрічала когось біля магазину, то завжди із такою злістю говорила: «А чого прийшли? Вдома не сидиться? Наберуть. Ото пива та й сидять байдики б’ють. Алкоголіки, от так і зіп’єтесь усі замолоду. Розуму у Вас немає. Управу би яку знайти на те все. Закрити той магазин!»
То їй діти не так одягнуті. То дівчата чого так рано з хлопцями гуляють і вже одразу докладає все батькам. Усім вона поради роздавала, як на світі жити і що можна робити, а що ні. Спочатку люди мовчали, та потім багато хто огризався на її дорікання.
Дітвора як зі школи поверталась, то обходили її десятою дорогою. Бо вічно вона кричала: «Що за гамір? Що за звуки, та де ваше виховання? Голота малолітня! Досить шум наводити.» Менші діти після того, ще більше гомоніли, щоб бабці насолити.
Друзів, як таких у неї не було, лише кілька її «колег по цеху», з якими вона вправно кістки обмивала.
Стара злюка.

Та до мене вона теж могла слівце сказати: «Інно тобі б схуднути трохи. То така молода, а боки чималі вже маєш, на ноги важко, будуть мучити. Кавалера так точно не знайдеш». Я не звертала уваги на ці провокації, просто мовчала.
Час летів швидко. Все змінювалось. Багато людей поїхала із села в місто. Діти повиростали й уже не шуміли під магазином. Кричали тепер менші. Я зустріла чоловіка, хоч у мене був артроз. Та ми побрались. Вочевидь, сподобалася я йому зі своїми боками. Магазин працював, як і раніше. Та тільки бабусь на лавці поменшало. Роки взяли своє. Дехто пішов на той світ, когось діти до себе забрали. Загалом, усе було по-іншому та не до кінця.
Лише Алевтина Степанівна, як сиділи під продуктовим. Так і до цього часу ходить туди. Складалось таке враження, що вік оминав її. Вона не старіла та й хватку не втрачала. Та сталось диво, я народила дівчинку, до якої жінка дуже прив’язалась.
Коли чоловікові запропонували роботу у місті. Ми усі переїхали. Доні було на той час 4 роки. Вона бігала біля магазину частенько.

Слухала казки Алевтини Степанівни. Якось вона прийшла додому і сказала: «Мам, та бабуся, щось таки знає!». Ми не звернули уваги на це.
Зібравши валізи, зайшли купити води у продуктовий. Алевтина Степанівна глянула на Лізу, й сказала: «Інно, заведи її до лікаря. Бо потім може бути пізно. Серце перевір». Тієї миті, я так розгнівалась. Взяла дитину за руку і ледве стрималась, щоб не нагрубити їй. Пройшла трохи часу, й Лізі стало погано. Ми викликали швидку. Поріг серця. Діагноз лікаря. Я ледве не впала. Хвала Богу, що вчасне лікування допомогло.
Через два роки, я захотіла поїхати у село. По приїзду, побачила, як усе змінилось. Людей мало. Все старе. Лише Алевтина Степанівна на місці, як і колись. Побачивши мене, вона здалеку гукнула: «Приїхала на старі землі?». Я не думала, що вона ще пам’ятає мене. «Так, потягнуло сюди», відповіла я. «Як там Ліза? Ви до лікаря ходили? Ти послухала мене?» – запитала строго бабуся.

Тут я пригадала нашу розмову біля магазину того дня. Мене кинуло в жар: «Алевтино Степанівна, скажіть, а як це так? Звідки Ви знали? Все минулось, ми вилікували доньку. А от Ви? Я не розумію, як Ви відчули це?»
Тоді бабуся, взяла свою кульку, зігнулась й промивала: «Інно, ніхто мене не слухав. Ніхто. Лише твоя Ліза, відчула хто я. Моя місія була попереджати Вас, а хто не слухав, забирати на той світ. Смерть. От хто я».

 

 

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Стара злюка