Марія Степанівна жила у передмісті сама у великому красивому доглянутому будинку. Колись вони надбали та зуміли побудувати його разом зі своїм чоловіком. Проте, коли його не стало, Марія продовжувала жити там одна, не хотіла нікого. Вона мала одного сина, якого дуже любила та цінувала. Але він після навчання знайшов досить престижну роботу, тому через декілька років накопичив на власну трикімнатну квартиру. Пізніше одружився, появилося двійко дітей.
До Марії син з сім’єю їздили досить часто. З невісткою в них були теплі відносини, навіть дуже, бо часто подруги дивувалися, адже в них було зовсім навпаки. Дітям було краще в бабусі, за містом, де велике подвір’я, садок, гойдалка, альтанки. Тут було так багато місця для розваг: вони каталися на велосипеді, самокаті, роликах. Бо цього не могли дозволити собі у квартирі.
Та був один недолік у Марії Степанівни. Вона часто сумувала за минулим, згадувала про нього та цим самим трохи дратувала рідних. Якщо невістка з розумінням старалася поставитися до такої ностальгії, то син навпаки неодноразово розлючено намагався пояснити матері, що нічого не повернеш. У забуття відійшла країна, в котрій народилася та прожила доросле життя, той спосіб життя, мислення, освіта, медицина, навіть, на жаль, чоловік, котрого так трепетно кохала.
Якось рідня приїхала до будинку Марії. Та саме збиралася до магазину. Коли невістка якось спонтанно глянула на черевички, котрі взувала свекруха, то здивувалася. Вона знала, що Марія Степанівна отримує непогану пенсію, то чому ж собі не купить нове взуття. Тоді вирішила таки делікатно запитати свекруху:
– Мамо, а давайте поки Вітя посидить з малими, ми з вами поїдемо до міста та купимо гарні черевички. Нехай це буде моїм подарунком до дня народження, яке у вас наближається.
Таким поглядом свекруха вперше дивилася на невістку.
– Ти це серйозно? Та щоб я зараз йшла до тих магазинів, де продають хтозна-що, ніякої якості, ціни такі, що очі на лоб лізуть. А ці черевички, – лагідно погладила їх Марія Степанівна, мені ще чоловік подарував. Їм уже, якщо мене не обманює пам’ять, понад десять років. От тоді було гарне взуття. Та що говорити, тоді все було гарно. Їжа та продукти зовсім не такі, що зараз. Одяг простий, але водночас вишуканий. Весело тоді було, збиралися з друзями, влаштовували посиденьки. Так що нічого мені, доцю не треба.
Невістка стояла мовчки та не знала, що відповісти Марії Степанівні, та все ж тихенько сказала:
– Мамо, живіть сьогоднішнім днем. Минуле відійшло та більше не повернеться ніколи.
