Віра знала добре, що їй залишилося зовсім мало. Вона насолоджувалася кожним прожитим днем, намагалася наповнити його позитивними емоціями та виключно хорошими думками. Віра жила тепер одна зі своєю маленькою донечкою. Вона не знала та навіть не хотіла усвідомлювати, що буде з її крихіткою, коли Віри не стане.
Чоловік покинув сім’ю, коли дізнався про хв0р0бу Віри, він злякався труднощів. Натомість почав шукати розваги та втіхи в інших жінках, здорових, енергійних та молодих. Частенько його бачили в барах та клубах, не в особливо адекватному стані.
Віра ніколи е могла подумати, що її коханий Назар злякається негараздів, покине улюблену дружину наодинці з проблемами. Але як він міг забути ще й про Софійку? Він же так любив її, літав на крилах, коли дізнався про вагітність Віри. А коли їх виписали з пологового будинку, то з рук не спускав маленьку донечку. Він давав Вірі багато вільного часу, часто вночі сам вставав годувати малечу та перебирати.
Віра відчувала себе тоді найщасливішою жінкою на світі. Вона навіть колись повірити не могла, що все може бути настільки ідеально. Дитинство у Віри було важке, бо виросла в інтернаті. Батьків своїх вона пам’ятає добре, але намагалася не згадувати через негативні спогади. Вони були любителями хильнути зайвого, часто вдома влаштовували гучні гулянки та зовсім не доглядали за маленькою Вірою.
У школі над дівчинкою Вірою всі сміялися, бо вона доношувала старий одяг з сусідських дітлахів, ніколи не мала нових речей, не відвідувала гуртки та не ходила з класом на прогулянки. Лише після заміжжя вона видихнула, жити стало легше та радісніше. Тим паче про такого чоловіка можна було лише мріяти. Він вмів обходитися з жінками та й з людьми загалом. Завжди був галантним, товариським та справедливим.
Віра вийшла того ранку з клініки та не знала, кому дзвонити першому та взагалі що робити, як жити далі. Коли нарешті наважилася набрати до Назара, то ледве перевела подих та сказала:
– Коханий, у мене, точніше, у нас проблеми. Мені винесли невтішний вирок. У мене остання стадія р@ку. Лікування вже ніяке не допоможе, хіба що знеболювальні та якісь підтримувальні процедури. Вірі було страшно. А ще страшніше стало тоді, коли через три дні Назар зібрав речі та з невеличкою сумкою зі словами:
– Я не зможу це пережити разом з тобою. Вибач та прощай.
Віра сиділа в темній кімнаті та плакала. Поруч бігала маленька Софія, яка зовсім не розуміла, чому в мами течуть слізки. Вона сміялася так щиро та дзвінко, що саме цим привела Віру до тями. Жінка враз зрозуміла, що їй потрібно боротися за себе та за життя до останнього, бо кому ж вона залишить оте маленьке чудо? Назар відразу сказав, що на нього не розраховувати.
Це був подвійний удар для Віри: хв0р0ба та зрада коханого чоловіка. Їй здавалося, що легше було перенести фізичний біль, ніж відчуття обману та коли тебе покидають. Подруг жінка практично не мала, найбільше спілкувалася зі старенькою сусідкою Стасею.
Того вечора Віра плакала голосно та розповідала бабусі Стасі все недавні події, що трапилися з нею. Старенька уважно вислухала, не перебиваючи, лише потім заговорила:
– Віро, ти дуже сильна та мужня жінка. Ти все витримаєш. Побачиш, що все налагодиться. Якщо що, я рада допомогти у будь-яку хвилину, варто тобі лише сказати мені.
Стася справді допомагала Вірі. Вона забирала Софійку після садка, гралася з нею, коли Віра проходила різні процедури в лікарні. Жінці було страшно проводити час у палаті з поголеними жінками, в очах яких зовсім згас вогник життя.
Пройшов місяць, другий, третій, Віра себе почувала набагато краще, хоча лікарі давали невтішні прогнози. Настав день, коли жінка повинна була пройти аналізи та обстеження. Ведучий лікар Віри обернувся до неї з результатами її аналізів у руках, широко вирячив очі та сказав:
– Я не знаю, як та що, але ви поправляєтеся. Ви одужуєте, розумієте? Не можу усвідомити, як таке можливо, проте кажу те, що є.
Віра вилетіла з лікарні, як куля та відразу до бабусі Стасі. Коли перевела подих, розповіла все, що сказав їй лікар. Бабуся так хитро глянула на Віру та відповіла:
– Я ж тобі казала, що все буде добре. Я серцем відчувала, що ти не можеш залишити Софію одну в цьому жорстокому та величезному світі.
Коли Назар якимось чином дізнався про те, що Віра йде на поправку, прийшов просити вибачення, казав, що просто перелякався та не був впевнений, що витримає всі випробування.
Хоч яке добре серце мала Віра, не змогла пробачити Назару той вчинок. Просто на прощання сказала йому:
– Нехай ти кинув мене, але ти ж свідомо прирікав долю рідної дочки на майбутнє в сир0тинці. Як так?
Назару все стало ясно. Він сумно та повільно поплентався геть у сторону найближчого бару.
