Нещодавно наші сусіди, які поїхали до Англії, щоб відвідати своїх дітей, повернулись.
Думала я, що знову вислуховуватиму їхні дурні нарікання на свою державу, та такого й уявити не могла.
Приїхали їхні онуки, яких можна назвати чистокровними англійцями. Свого краю ніколи не бачили, проте культуру й мову вивчали.
Особливо, вони любили співати у колективі наших емігрантів.
Кожен крок їх був сповнений вдячності й любові до цієї землі.
А от про сусідів, що, до речі, вперше взагалі виїхали закордон постійно їх зацитькують. І нам, сусідам, особливо наївним бабусям, байки розповідають.
Про те, як закордоном гарно, а в нас жахливо. Які там манери і традиції, чого нам всім бракує.
І то звісно не все, а ще ментальність, вихованість етикет.
Куди нам до європейських країн? Шкода мені таких людей, а особливо їхніх внуків. Адже, вони в молодому віці вже набагато мудріші за своїх діда й бабу.
Та що поробиш? Говорити з ними не стаю. Цих дурниць слухати не хочу. Бо ми, перш за все, ті, ким себе вважаємо.
Через таких людей в нас в країні і живеться погано. Бо важливо не нарікати, а щось робити. А кому подобається закордоном – хай переїжджає мовчки і тішиться.
А ви як гадаєте? Може, я надто жорстокий?
