Ось моя подруга уже зустрічається з хлопцем 5 років. Ще зі школи вони знайомі, а в університеті почали частіше бачитись. Стосунки у них дуже хороші, наче ніколи й не сvарились.
От нещодавно приємна новина.
Подружка похвалилась, що хлопець їй освідчився. До весілля готуються. Мар’яна дуже щаслива була. І справді, чого б це їй не радіти. В житті усе добре складається.
Батьки у дівчини середньостатистичні були. Не мільйонери там якісь, трохи грошей на весілля піднаскладали. Щоправда, на житло допомогти зовсім не могли.
А от Богдана мама з татом мали свій бізнес. Він давав дуже добрий прибуток. Окрім того, ще й на державних роботах престижних працювали. Тож мали неабиякі заощадження.
Проте, замість того, щоб допомогти синові, вони почали його намовляти. Моя подруга абсолютно не претендувала на помешкання. Просто і про розлучення не думала.
Богдана мама нацькувала, щоб він брав кредит на свою квартиру. І швидко, бажано до весілля. Він погодився і швидко зробив усе, як того вимагала мама.
Звісно, що Наталя одразу ж розуміла для чого все робиться саме так. Усе таки, майно нажите до шлюбу не буде у випадку розлучення ділитись на обох.
Звісно, їй образливо було. Навіть дуже. Усе-таки, вона не про майно думала, а про щасливе подружнє життя.
Проте, сваритись не хотіла. І з чоловіком це обговорювати теж. Бо він точно стане на сторону мами. Ще й подумає, що він для неї просто гаманець.
Але і про неї ніхто не подумав. Хіба ж вона в цій ситуації не програла?