У мене одногрупниця є. Оленка. От вона заміж незабаром виходити має. Навесні весілля планується. І часто похвалитись любить.
Дівчата обсідають її на перерві, як бджоли коло вулика. Слухають байки всілякі, що вона переповідає. А я от завжди цікавилась чи це правда, чи у неї фантазія багата.
Кожного дня він ніби їй квіти дарує, щовихідних наче б то на природу возить. Пікніки влаштовує романтичні.
Такі уже мармеладно-солодкі стосунки, що й уявити важко. Коханння та й годі, як у казках. Наче б то вона дуже щаслива і їй дістався найідеальніший хлопець у світі.
От ми пізніше зустрілися. Пересіклися на вулиці і на каву зайшли, поговорити хотіли. Уже 2 роки як отримали дипломи. І вже 3 роки як вони одружились. Я й питаю без задньої думки:
–Як чоловік? Сімейне життя? Щасливі?
–Цих питань я найбільше боюсь. Жахливо просто. Та якось живу.
Я була шокована. Чому раптом такі стосунки і все жахливо.
Та так сталось. Розповіла мені все Оленка.
Каже, що приїхала свекруха. Почала придиратись до усього. Казала, що якби вона так порядок не підтримувала колись, то чоловік би її так ударив, що усе на світі затряслось би.
От одного разу і повертається чоловік з роботи. Оленка поприбирати не встигла, бо багато працювала і їсти ще робила.
От він її й ударив, що ледь носа не зламав.
Це жахіття. Я не розумію, чому вона досі з ним? Хіба можна таке пробачити? Як ви гадаєте?
