Жанна все життя прожила в селі. У неї було два сини, котрі давно вивчилися та переїхали жити до міста. Там одружилися, купили квартири в кредит, виховують дітей, працюють. Жанна з молодості була дуже прикрою жінкою. Сусіди майже з нею не спілкувалися, обходили десятими дорогами. Бо жінці вічно щось була недогода.
Сини приїжджали до матері, бо все ж таки єдина та рідна. Але вони теж мали не надто теплі стосунки з мамою. Привозили продукти, побутову хімію. Та жінка на все крутила носом. Останнього разу, коли старший син з дружиною були в селі, невістка вже не витримала та сказала:
– Мамо, ми від щирого серця. Знаємо, що в селі такого не купиш, а в місто ви нездужаєте вже їхати. Чим вам не сподобалися мандарини? Ну так, кислуваті трохи, але я ж їх не пробувала на смак у супермаркеті. Так само йогурти, вам на шлунок корисно, яка різниця з яким смаком. Олія по акції була, тому взяли не ту, що завжди. Повірте, що і на цій ви прекрасно будете смажити.
Та Жанна вічно бурмотіла під носа та практично не чула слів невістки. Вона собі знала своє. Напевно, тому й на старості літ залишилася сама, бо чоловік вже давно пішов від неї до іншої жінки. Не міг слухати постійних нарікань дружини.
Сталося так, що Жанні потрібно було лягти в лікарню, щоб підлікувати серце. Сини приїхали за мамою, відвезли до міста. Невістки по черзі ходили провідувати свекруху, залежно, хто коли був вихідний.
– Настя, більше не приноси мені свого бульйону. Він жирний. Рушники теж не приноси. Вони надто пахнуть порошком, краще лікарняними буду користуватися. А зубну щітку що важко було купити якусь кращу? Таке враження, що цієї вже хтось користувався, – провадила Жанна до однієї з невісток.
Та лише сумирно мовчала та слухала. Наступного дня прийшла дружина іншого сина, то їй теж Жанна висловила все, що думала:
– Ти чому так пізно? Чи байдуже, як я тут та що. Робота роботою, а свекруха в тебе та мама у твого чоловіка одна. Домашні капці незручні ти купила мені. Ліки чому не придбали, ці вже закінчуються. Що мені завтра сторонніх людей просити спуститися в аптеку, бо моїм рідним все одно?
Невістка довго та пильно дивилася на свекруху Жанну, потім підвелася з крісла, походила палатою з одного кінця в інший та випалила:
– Ви знаєте, мамо, не хочеться вас ображати. Проте, якщо ви бажаєте, щоб на старості до вас хтось приїжджав та допомагав, краще помовчіть, хоча б іноді. Невже немає на світі такої людини, яка змогла б таки вам догодити? Ми всі й так вилазимо зі шкури, щоб зробити вам добре. Подяки, правда, нема, але то таке.
Жанна зневажливо подивилася на невістку та обернулася до стіни. Образилася, мабуть.
