– Синку, ходи їсти! – лагідно закликала хлопця мати.
Він же, через свій підлітковий максималізм навіть не відірвався від свого комп’ютера. Василь завжди грався в танчики коли його щось турбувало. Нічого не думаючи, відволікшись від усього на світі. Без тривоги, та лишніх думок в голові.
Та на цей раз танчики не допомагали. В голові у підлітка було одне “Хто я? Чому вони так зі мною? “
Та відповіді на ці питання він не мав.
Василь закінчував 10 клас. Його прийомні батьки Олена і Богдан узяли його до себе коли хлопцю було 7 років. Він ріс дуже розумним, хоч і збитковим хлопцем. Часто батьки з ним не справлялись. Якось старались знаходити з ним спільну мову, адже розуміли що Василько цілих 7 років ріс у дитячому будинку, і це мало великий вплив на психіку, але не завжди у них виходило. Батьки важко згадують це період коли вони лише взяли хлопця у свою сім’ю.
– Це було неймовірним випробуванням для нас. Позаяк своїх дітей ми не мали, досвіду не багато. А тут одразу семирічний хлопчик, який ні в яку не хотів нас сприймати. Але день за днем, рік за роком і ми подружились з ним, а він з нами. Ось з батьком він часто їздив на рибалку. А зі мною любив малювати. Мріяв стати художником.
Коли почався підлітковий вік, витівки Василька ставали все серйозніші. То вчителям нагрубіянить, дівчат за коси смикає, то уроки прогуляє..
Ми старались йому як можна правильно доносити, що можна робити – а що категорично заборонено. Але ж хіба ті підлітки слухаються?
З важким віком прийшла і потреба усвідомлення себе. Захотів Василько знайти своїх біологічних батьків. Ми й не проти були. Але як це зробити ми не знали, адже така інформація конфіденційна. Шукали всіма методами, всіма правдами й неправдами – все даремно.
Та й лишили це діло.
Василько вже і школу закінчив – на срібну медаль. Прийшов час вступати в університет. Вибір був очевидний – хлопець мріяв вивчати історію. Батьки підтримали вибір сина і він вдало поступив на бюджет у престижний університет. З’їхав від батьків, жив у гуртожитку.
Коли йому виповнилось 18 років він вирішив знову спробувати віднайти своїх біологічних батьків. Цього разу спробував підійти у дитячий будинок в якому зростав. У нього була надія, що записи ще лишились. З тремтячими руками він підходив до дверей директорки. Постукав. Усе, дороги назад немає.
Він мав знати правду.
На щастя, записи збереглись і адреса мами вже була записана в нього на листку. Василь ще довго вагався чи варто йому їхати до неї – адже вона покинула його – для чого тоді вона йому? Але цікавість взнати чому його батьки покинули свою кровиночку не давала йому спокою. Вирішив – поїде!
Стоїть на порозі й ще вагається. А в думках сотні запитань. Які розвіялись як тільки двері відчинились. Перед ним стояла нічим не примітна, звичайна жінка, яку він мав називати МАМА.
Ось вона перед ним. А він все життя тільки й мріяв її побачити.
– Доброго дня, я ваш син – все що зміг промовити Василь.
Жінка стояла мов вкопана – жодної реакції. Ніби знала що він прийде. Лиш сказала “Привіт, заходь”.
Їхня розмова була суха і ні про що. Василь лиш взнав що він у неї був п’ятою дитиною, з батьком вони розійшлись, от і випивати почала. Так його в дитячий будинок і забрали, як наймолодшого. А старших лишили.
Василя не покидало відчуття пустоти в середині. Він по іншому уявляв цю зустріч. Його мати навіть не поцікавилась як пройшло життя Василя, як зростав – зрештою, дев’ятнадцять років не бачились. Мали бути хоч якісь запитання до сина. Але ні. Їхня зустріч тривала не довго. Обмінявшись номерами телефону Василь пішов.
Дорогою до гуртожитку він ходив і блукав, обдумуючи кожне слово матері. Не знаходячи її вчинку жодного пояснення. Але одне Василь взяв до уваги точно – ще 4 дитини. Потрібно познайомитись зі своїми братами та сестрами. Все сподівався що відчує рідну кров і хоч братерське спілкування буде.
На наступний день і зайнявся цим питанням. Подзвонив матері – та не підіймала, не передзвонювала. Ввечері після університету вирішив знов заїхати до неї.
Постукавши двері, цього разу йому відкрив хлопець – як з’ясувалось, один з братів Василя. Та навіть в гості не запросив. З порогу вигнав. Мовляв, немає тут йому рідних і немає в них такого брата.
Земля з під ніг провалилася. Він не знав куди йому йти. що тепер робити, та як тепер жити.
У ньому вирувало мільйон емоцій. І тут Василь зрозумів, що поділитись ними може лише з прийомними батьками – які стали для нього по справжньому рідними. Лише вони у всьому світі завжди його вислуховували, підтримували та допомагали – як би важко їм самим не було.
Зайшовши до батьків, вони були приголомшені розповіддю Василя. Але нічого вдіяти не могли – лише як завжди обійняти та підтримати.
Василь сів за свій комп’ютер і мало не вперше в житті не включив “танчики” щоб відірватися. Адже тепер в його душі був спокій, а в голові жодних лишніх думок.
Так, він був вдома.
А з кухні доносилось – Синку, їсти…
