Тітка Світлана дуже любила всіх повчати. Переспорити її майже нікому не вдавалося. Хіба деколи вона могла замовчати, коли вже її чоловік втручався в справу. Світлана була впевнена, що вона наймудріша та з найбільшим досвідом у житті. Хоча це просто характер у тітки такий був.
Вона своїми повчаннями та докорами вижила з власного будинку рідну дочку та посварилася з сином, постійно вказуючи на те, що саме неправильно робить його дружина. Чоловік Світлани теж у свої шістдесят ледве стримувався, хоча по житті був надто спокійним та піддатливим. Він неодноразово дивувався, як зміг зі Світланою прожити чи то промучити стільки років.
Ось наступав ювілей Світлани. Вона не особливо хотіла миритися з невісткою, та все ж довелося, бо син без неї й так не прийшов би на святкування. А от з дочкою була зовсім інша ситуація, бо у неї був такий же прикрий характер, як у матері. Ніхто нікому не міг поступитися. От Світлана таки подзвонила доці:
– У суботу чекаю у нас вдома о п’ятій вечора.
– Мамочко, ти мала на увазі, у мене вдома теж? Чи ти вже викреслила мене та свого сина з заповіту? – єхидно перепитала Світлану дочка.
– Тобі не соромно таке плести язиком? Та я ще жива, між іншим, щоб про заповіти говорити!
– Ну це ж життя, мамо… – продовжувала дочка.
– Знаєш що, можеш не приходити. Не особливо то й хотілося, – випалила з люті Світлана.
Донька кинула трубку, посміхнулася сама до себе:”Ніколи не вдасться порозумітися.”
