Інколи мені здавалось, що через надмірну опіку з нашого боку вона не зможе пристосуватись у житті. І не дарма ми переживали, але, як виявилось, наша донька дуже мужньо та стійко переносить удари долі. І цей випадок став підтвердженням.
Наша донька завжди була доволі тихою, скромною та слухняною дівчинкою. Жодних проблем чи зауважень у школі не було – вчилась на відмінно та з поганими компаніями не водилась. Більшість свого вільного часу вона проводила вдома чи зі своєю найкращою подругою Мариною, яка жила у сусідньому під’їзді. Що вже говорити про хлопців – до кінця школи вона так і не зустрічалась ні з ким. Та ми й не дуже переймались, адже знали, що поки для неї головне навчання – Олена планувала вступити до одного зі столичних університетів.
Завдяки наполегливості та старанням донька здійснила мрію – вступила на державний. Ми були безмежно раді. Тепер наша донечка не тільки здобуде хорошу освіту, але ще й зекономила нам гроші. Хоч ми були готові оплатити їй навчання.
І все починалось дуже добре – Олена поїхала до столиці, де оселилась у гуртожитку. Телефонувала вона нам майже щодня, ділилась враженнями та розповідала про свій день. Там вона знайшла нових друзів та стала більш відкритою до людей. До нас вона приїжджала не так часто, як би цього хотілось – на свята чи раз у два місяці. То не було часу, та й не дуже близька дорога – ми сумували, але ніколи не суперечили Олені.
Та останні декілька тижнів донька була знервованою ,переживала через щось та не надто хотіла говорити – завжди знаходила якісь справи. Ми були певні, що в неї якісь проблеми з навчанням – принаймні вона на це натякала. Я намагалась підтримати її, але вона усіма силами відмовлялась від будь-якої допомоги. А коли я запропонувала ї, що приїду у гості – взагалі розізлилась і накричала. Моя тиха Оленка підвищила голос на мене – для мене це стало справжнім шоком.
А ще більше мене здивувало те, що доня приїхала до нас серед тижня й без попередження. Вона спочатку нічого не говорила і я вже почала думати, що її відрахували з університету. Я нервувалась та не видавала цього. Ми дочекались батька з роботи й Олена вирішила поговорити з нами обома.
Та новина, яку ми почули стала для нас справжнім ударом – ми, навіть, втратили дар мови та довго не могли прийти до тями. Виявляється Олена вагітна, але батько дитини не признає її та відмовляється від нашої доньки та ще ненародженої онучки. Донька повідомила нам, що дитину вона залишає й це взагалі не обговорюється – вона виховає її сама, а на період вагітності та перших місяців життя донечки вона взяла академічну відпустку. Єдине, що вона просить – підтримати її.
Ми відійшли від новини – хоч важко сприйняти те, що твоя тиха донечка стане матір’ю- одиначкою у свої 19 років. Але ми підтримали доньку та сказали, що будемо дуже раді появі нашої першої онучки й з радістю будемо доглядати за нею. Ми переконані, що впораємо з усім і без батька-втікача та виростимо щасливу дитину.
