У моїй родині тоді всі чекали на свято. Дружина мого рідного брата мала народити первістка. Ми всі марили його народженням, й дуже вже хотіли погратися з маленьким. Бо ні в кого з наших родичів ще не було малюків.
Андрій же, коли Настю поклали у лікарню, бо дата пологів вже пройшла, почав готувати квартиру по повній програмі. Поїхав купив дитяче ліжечко, коляску, купу іграшок та дитячого одягу.
Ми з мамою, коли вже дізналися про те, що брат завчасно все купує, навіть посварили його. Мама сказала йому, що це погана прикмета, але той не вірив. Навіть вечірку на роботі влаштував на честь народження «майбутнього сина».
Ми розуміли й водночас боялися того, що брат святкує завчасно – бо це не до добра. Й не помилилися. Наступного ранку нам зателефонувала одна знайома медсестра з пологового будинку й повідомила, що Настя народила вночі хлопчика, але там щось пішло не так і його не стало. Як пізніше нам стало відомо – через недбалість лікарів.
Сумна історія й дуже болюча для всіх нас. Але це життя й таке буває. Ми важко це пережили, особливо Настя, яка після лікарні приїхала додому, а там куча дитячого одягу, іграшок, ліжечко, яке Андрій купив для їхнього сина. Вона, бідна, дуже довго плакала й страждала. Навіть перестала спати вночі.
А десь через пів року Настя знову завагітніла. Та про її особливий стан ми вже дізналися тоді, коли животик було дуже помітно. Навчила, мабуть, та жахлива історія мовчати моїх рідним. Вони зрозуміли, що своє щастя треба берегти й ніколи-ніколи завчасно нічого не святкувати.
