Якось йшла я по вулиці після важкого та насиченого робочого дня й мені просто захотілося присісти на лавочці й випити чаю. До того ж часу, як мені необхідно було забрати сина з дитячого садка, було ще цілих 40 хвилин.
Через цей маленький скверик мені доводилося ходити кожного дня, тож всіх людей, які часто сюди навідувалися чи працювали мені довелося вже знати в обличчя. Але на мою нову знайому я раніше ніколи не звертала уваги. Бачила її, але вона нічим не цікавила моє око, воно зажди ковзало повз неї.
Коли я присіла на лавочку, то відразу й не помітила, що біля мене стоїть старенька бабуся й пропонує свої домашні пиріжки. Старенька підійшла до мене ближче, заговорила й запропонувала налити мені чаю, та простягнула пахучий пиріжок с вишнями. Як це потім вже мені стало відомо, коли я його спробувала.
Ось так сиділи ми на тій дерев’яній лавочці, пили чай і гарно роззнайомилися зі старенькою. Коли ж мені захотілося вже розрахуватися з нею, то вона зовсім не взяла грошей, й сказала, що пригощає просто так.
Ту жіночку в літах звали Стефанія Павлівна, й вона розказала мені, що в той день був День захисту дітей в нашій країні, й вона цілий день роздавала діткам свої пиріжки. Ось так стояла в цьому ж скверику й пригощала всіх охочих. Пиріжки ж вона пекла з вчорашнього дня й всю ніч, бо боялася, що не вистачить всім. Але, на диво, всі хто хотів, поїв.
А ще Стефанія Павлівна розказала, що вона так само часто пече пиріжки й для дітей-сиріт: напікає їх величезний кошик й відносить до інтернату, який знаходиться поряд з цим же сквером і її будинком. Звісно, що всіх вона не нагодує, тож діти самі зробили для себе список, де зазначають, яка група наступного разу буде їсти пиріжки від баби Стефи.
Сиділа я тоді й все не могла повірити, що добро в наші дні існує. Й Ви знаєте, в той момент все, що я робила, стало для мене якесь не дуже значне… А мої очі були мокрі від сліз: ось ця старенька, якій вже за 80, робить речі більш важливі, чим вчинки багатьох із нас.
