Колись його будинок був сповнений дитячим сміхом, радощами, сімейним затишком та коханням. У Панаса була велика та дружня родина: його батьки, любляча дружина Настя, двоє дітей. Коли Аллі та Остапу було сім та п’ять, Панас з Настею наважилися всиновити ще одного хлопчика, який дуже припав до душі дружині Панаса. Він був кволим, проте очі були сповнені такого ентузіазму та жаги до життя, що неможливо було забути їх. Настя взагалі була дуже співчутливою та добродушною людиною, тому впросила таки чоловіка дозволити хлопчику знайти сім’ю. А Панас перше вагався, сумнівався, не знав, чи зможе прийняти Олега, як рідного. Та не міг відмовити коханій, дав таки дозвіл. Настя, немовби серцем відчувала, що цей маленький хлопчик з карими оченятами так потрібен в їхньому домі.
Алла та Остап дуже недобре відносилися до зведеного брата. Вони всяко ображали його, попри те, що матір лаялася та просила зрозуміти, що він зовсім одинокий на такому великому світі. Настя ніколи не робила різниці між дітьми, однаково добре ставилася, одягала, віддала до хорошої престижної школи, ходила на різноманітні гуртки, на прогулянки. Її свекруха та свекор дуже полюбили маленького Олега. Він був зовсім іншим, як рідні внуки – таким ласкавим та невинним, як ангелятко. Панас трудився з раннього ранку до пізньої ночі, щоб забезпечити свою родину всім необхідним та дати дітлахам дорогу в життя.
Свекруха неодноразово робила зауваження, що Алла з Остапом поводяться жорстоко, нахабно та підло. То стусана дадуть маленькому Олегу, то обзивають його безбатченком, то не поділяться чимось. Настя відстоювала маленького прийoмного сина, як могла. А свекор одного разу навіть добрячого батога рідним внукам вписав, щоб знали, як ображати інших. Дідусь казав до Алли з Остапом:
– Не будьте жорстокі. Ставтеся до людей так, як би ви хотіли, щоб ставилися до вас. Та діти не розуміли чи точніше не бажали зрозуміти дідусеву науку. Навпаки після того випадку, коли він їх провчив, почали робити йому всяку шкоду: то окуляри сховають, а в старого був поганий зір, то замість цукру в чай солі насиплють, то зачинять в кімнаті.
Олег ріс дуже слухняним. Здавалося, що він у такому дитячому віці вже вдячний за те, що йому подарували родину та мамину ласку. Він відразу Настю та Панаса кликав «татусю» та «мамусю». Ніколи не відмовив, що б його не попросили, ніколи не підвищив голос. Про таке, як істерики чи крики взагалі мови не було, Олег собі такого не дозволяв ніколи на відмінно від брата та сестри.
Свекрухи зі свекром не стало тоді, коли Алла з Остапом ходили до старших класів. Вони почали сваритися між собою, кому яка кімната перепаде. У діда була велика та простора, він любив свою бібліотеку, що сам зібрав, яка стояла в кімнаті. А в бабусі навпаки була маленька комірчина, де ледве поміщалося ліжко та тумба з телевізором. Вже остаточно довели Настю, а тоді та вирішила, що у дідусеву велику кімнату переїде жити Олег. Вона дійсно вважала своє рішення правильним та обґрунтованим.
Алла та Остап стали студентами університету завдяки батьківським грошам. Вони ніколи не соромилися подзвонити та сказати суму, котра їм потрібна. Про таке, як влаштуватися десь на додаткову роботу мимо навчання, навіть не міркували. Олег навпаки робив неабиякі успіхи в школі, тому місце в університеті на безоплатне навчання йому було гарантовано. Настя пишалася хлопчиком. Та й підробіток він відразу знайшов, бо знав, що в батька здоров’я вже не те, що було п’ятнадцять років назад. Олег кожного разу, коли приїжджав додому, привозив подарунки для мами й тата.
Настя занедужала якось дуже раптово. Для Панаса то було справжнім потрясінням. Він старався тримати себе в руках, проте ночами гірко плакав у подушку. Всі діти були в курсі, що матір перебуває в лікарні в край нехорошому стані. Якось в Панаса задзвонив телефон, Алла телефонувала з черговою просьбою підкинути грошей. Панас не мав зовсім, бо все витратив на лікування, ще й морочився, де має взяти на операцію для Насті. Алла почала кричати, звинувачувати батька. Наступним зателефонував Остап з таким же проханням. Той взагалі побажав, щоб матері якнайшвидше не стало, бо хвoрим не місце на цьому світі, адже виживає найсильніший.
Коли наближався день операції, а грошей в Панаса так і не було, до лікарні примчався Олег:
– Тату, як це так, що ти мені нічого не сказав, що потрібні кошти? – здивовано запитав хлопець та простягнув конверт. Панас тремтячими руками відкрив його та аж рот роззявив від подиву:
– Синку, ти що? А звідки в тебе?…
– Тату, я працюю мимо навчання, ти ж знаєш. Ось збирав собі на новий телефон, проте мама – це святе.
Панас розплакався. Йому стало неприємно, що рідні діти так себе повели, а прийомний син виручив у найважчу хвилину.
