З самого дитинства хотілося мені працювати з дітками та навчати їх чомусь новому та цікавому. Тож коли виросла – закінчила навчання на вчителя молодших класів й пішла працювати. Й мабуть, доля так розпорядилася, що моє місце чекало на мене в інтернаті для сиріт.
Скажу чесно, що ці 7 років, які я тут працюю, мені було не легко. Не фізично, ні, а морально. От мені хочеться запалити той вогник радості в очах кожної дитини, з якою я спілкуюся, а це не завжди просто.
Минулим літом, на початку червня, був День Захисту дітей й ми з колегами вибороли дозвіл у начальства на проведення благодійного ярмарку, щоб зібрати кошти, на які б ми могли купити нашим вихованцям подарунки, про які вони давно мріяли.
Кожен з нас написав своїм знайомим, родичам, які віддали непотрібні іграшки та книжки. А в день ярмарку, який ми проводили не далеко з нашим інтернатом, в парку, ми намагалися бути з усіма привітними й кинули всі сили на свою затію, заради діток.
Що мене тоді здивувало – то це те, що більшість людей були дуже жадібними. От ніхто й гривні зайвої не залишив й кожен хотів урвати щось собі за безцінь, а не думав про тих сиріток. Пам’ятаю, що підійшла до мене одна жіночка, й видно не бідна, та й почала ще й торгуватися за одну ляльку, вона хотіла забрати її майже даром.
Я вже не витримала й кажу, що не можу так вчинити, бо нам потрібні гроші діткам, в яких немає батьків, на здійснення їхніх мрій.
Так Ви знаєте, що зробила та жінка? Плюнула мені під ноги й сказала: «благодійниця найшлася, нащо тобі ці чужі діти? Все одно з них доброго нічого не виросте!»
Мені так неприємно й погано давно вже не було. Я не втрималася й прогнала ту жінку з нашого ярмарку, й крикнула їй, що вона – гірше тих дітей в сто разів й не варта бути тут, на цьому святі для здійснення мрій для наших діток. Наші дні, наші люди. Ось так.
