Я марила столицею все своє життя. Та ніяк не вдавалось там побувати. Звісно, що я чула всіляке про те місто, та не вірила ні в що. Хотілось просто і надалі поїхати в Київ, побачити цінні історичні пам’ятки, відпочити, насолодитись краєвидом. Нам із Західної України далеченько.
А машини своєї нема, тому й така проблема. Підросла я, вже 37 рік минає. З’явилась одного разу змога таки здійснити свою мрію. Чоловік їхав у відрядження в столицю. Між іншим мені запропонував приєднатись. У нього буде вільний час, тож зможемо прогулятись, відпочити. Я втішилась.
До того ж надзвичайно. Збиралась хутко.
Я чекала побачити щось таке надзвичайне, як наше Яремче, чи Львів. Там ж так гарно, естетично. Міста, які цілком і повністю поєднані з природою. Ось я задоволена і їду.
Очікую на надзвичайні краєвиди і щирих українців, які із задоволенням привітно мене зустрінуть. Уже в поїзді кияни, що повертались назад додому виглядали якимись злими і заклопотаними. У них не було жодної іскри щастя й радості. Хіба можна бути такими зануреними в роботу?
Я тішилась екскурсією, проте ця зацикленість місцевих мешканців трохи дратувала.
Шалений темп збивав з ніг. А ще було надто важко і гірко, коли довелось почути російську мову повсюди.
І найголовніше, що вона є принципом. Зайшла от нещодавно в магазин, а там мені відповідають, що не розуміють і обслуговувати так не можуть. Залишилась без води. ТА що було робити?
Російською я розмовляю, але погано.
Чому я повинна на неї переходити, коли мені не комфортно? Чому мене не хочуть обслуговувати державною? Загалом враження від подорожі не дуже. Ще й під дощ потрапили згодом.
