Там, де була Ліля, завжди було тепло та спокійно. Це була неймовірна жінка, від котрої сходили з розуму чоловіки через її незвичну красу, любили подруги, котрим вона постійно давала слушні поради та поважали пересічні люди, на шляху котрих вона траплялася.
Від Лілі колись відмовилися батьки. Вона все своє дитинство та юність прожила в інтернаті. Ту атмосферу, запах, працівників та умови дівчина запам’ятала надовго. Мабуть, на все життя. Ще у ранньому віці присягнула сама собі, що ніколи не буде такою злобною та сердитою, як баба Віра, що працювала в інтернаті прибиральницею. Вона так несамовито кричала, коли дітлахи бігали помитій щойно підлозі, що на верески завжди прилітала завідувачка Алла Петрівна.
Проте Алла була не кращою. Це така огрядна жінка років шістдесяти у великих круглих окулярах, від якої віяло холодом та злом. Вона жодного разу не сказала добре слово дітям, навпаки намагалася щоразу нагадати, хто є хто та чому ці нещасні дітлахи сплять не в теплому домашньому ліжку, а на холодному залізному ліжку, якщо його можна було так назвати.
А Олена Василівна – вихователь, що мала б, як було записано у її робочих обов’язках, займатися щодня з дітьми та навчати їх манер, різних предметів, культури. Ця жінка постійно щось плямкала, коли на неї дивилися десятки голодних дитячих очей. А вона рикала, що свій обід вони давно з’їли, а більше не належить. Та щі ті обіди, Ліля, коли бачила цукерки, це здавалося їй чимось неземним, солодким та забороненим. Бо солодощі дітлахи бачили лише по великих святах і то, коли надходила допомогла від людей, що живуть от там за стінами інтернату, ходять на роботу, навчаються та відпочивають.
Коли Лілі стукнуло вісімнадцять, більше її ніхто не затримував у цьому закладі. Вона вийшла з невеликим клунком за ворота та поглянула на великий світ своїми красивими зеленими очима. Дівчина на повні груди вільно вдихнула, потім видихнула, так повторювала сотні раз. Ще раз оглянулася на стіни колишнього дому та зареклася, що ніколи не стане такою, як оті, що там працюють.
Дівчина навіть пішла на курси кравчині. Вона мала неабиякий хист до цієї справи. Тому невдовзі влаштувалася за спеціальністю на швейну фабрику. Такі костюми, плаття, блузи та спідниці, які шила Ліля, просто заворожували, так не вмів ніхто інший. На першу зарплату дівчина купила величезну торбину цукерків.
Ліля йшла вулицею до своєї кімнатки, яку орендувала у старенької бабусі, та повільно смакувала кожним цукерком Мабуть, хотіла насититися ними за все дитинство, коли навіть не бачила толком обгортки від солодощів. Раптом на лавці побачила маленького хлопчика, який сидів та голосно плакав. Його мати вигнала з дому, бо до неї прийшла друзі. Так він розповів Лілі, котра вгостила його жменею солодких цукерків. Дівчина заспокоїла малого, погладила по голівці та запропонувала піти до неї додому.
Старенька, що здавала Лілі кімнату здивувалася, кого це дівчина привела.
– Добре та велике серце у тебе. Що ж тепер робитимеш з ним? – кивнула головою в сторону хлопчика бабуся.
Ліля лише знизала плечима та нічого не відповіла. Залицяльників у неї було море. То начальник швейної небайдуже косив поглядом на юну красуню, то робочі, що ходили з Лілею у зміну. Та дівчині ніхто не був потрібен. Вона намагалася самостійно жити зі своїм дитячим болем та нікого не підпускати близько. Бо це дуже образливе почуття, коли довіряєш комусь, а він бере та зраджує. Ліля це знала краще за всіх.
Хлопчика Ліля наступного дня завела додому, проте після роботи вони зустрічалися з ним на тому ж місці, де дівчина побачила малого. Ліля ніколи не приходила з порожніми руками. Їй не було шкода нічого для нещасного дитя.
Сповнена позитиву та життєрадісності, Ліля вірила, що неодмінно змінить хоча б частинку світу на краще.
Проходили роки, у Лілі появилася сім’я, люблячий чоловік та донечка. У неї було багато подруг. Та вона досі спілкувалася з тим хлопчиком, якого тоді зустріла на лавці…
