За Наталею Тарас упадав ще від восьмого класу. Така граційна, весела та горда красуня не могла не підкорити своєю харизмою та зовнішністю. Але дівчина не помічала хлопця, наче його взагалі на білому світі не існувало. Справжнім ударом для Тараса стало те, що він побачив як сусідський Степан проводжав вже не перший вечір Наталку додому. Тарас хотів набратися сміливості та підійти поговорити чи з нею, чи з ним. Та на мить задумався, а для чого заважати чужому коханню. Хіба побудуєш на тім щось мудре, якщо залізеш зі своїми порадами та розмовами.
Тарас ходив сам не свій кілька місяців поспіль. Батьки не розуміли, що з ним твориться. А сам хлопець волів нікому нічого не розповідати. Тарас днями просиджував у кімнаті, його нічого не цікавило, він зблід, схуд, змарнів. Мати вже плакала, ходила до церкви, потім навіть по ворожках їздила, щоб допомогли витягнути сина зі стану депресії. Але допомоги не було ні від кого, Тарас продовжував сумувати.
Причиною того, що сталося з хлопцем за останній час стала новина, що Наталка виходить заміж за Степана. Тарас добре знав його вдачу та легковажний характер, тому подумки навіть шкодував Наталю, бо знав, що несолодко їй доведеться з таким чоловіком. Тарас картав себе за боягузтво, що так не насмілився ще давніше підійти до дівчини та розказати про свої почуття. Можливо, зараз все було б по-іншому.
Раптом по селу поповзли чутки, що Наталю покинув наречений. До Тараса вони теж дійшли, він розпитав у своєї матері. Це виявилося правдою, що Степан втік до міста, там батько підшукав йому нову пасію, дочку якогось місцевого дуже багатого бізнесмена. А про Наталку велів забути назавжди, бо що з неї візьмеш, крім вроди. Батько Степана займався бізнесом, тому все вимірював виключно грішми. Здавалося, для нього зовсім не грають ролі серце, душа, людяність.
Наталка перестала появлятися в селі, навіть до магазину не ходила. Коли Тарас одного разу прогулювався, побачив її тендітну постать біля криниці під вербою. Тараса змусила вийти хоч трішки розвіятися мама, а дівчина ховалася просто від чужих очей поміж вербами, сиділа там, де тихо та спокійно. Тарас постояв декілька секунд, а потім впевненим кроком вирушив до лавки, де була Наталя. Він мовчки обійняв її за плечі. Дівчина здригнулася, обернулася та байдужими очима поглянула на Тараса. Хлопець ледь не підскочив, коли побачив обличчя Наталки. Він не міг повірити, що людина може так змінитися: кутики блідих губ опустилися вниз, погляд холодний та байдужий, страшні чорні кола попід очима. Вони дивилися один на одного та не мали що сказати. Врешті першим обізвався Тарас:
– Привіт. Давненько тебе не бачив. Гарно тут, природа, як на картинці, правда?
– Привіт, Тарасе. А ти ж за мною сохнув. Ну колись, напевне. Так казали люди. Я не приглянулася та вибрала іншого. А тепер он бачиш як воно…
– Наталко, я боюся це говорити, проте або зараз, бо ніколи. Я тебе кохаю. Давно. Щиро. Міцно. Якщо тобі потрібна допомога, порада, просто поговорити, звертайся у будь-який момент. Моє серце для тебе відкрите. Знаю, що зараз це недоречно, але життя продовжується.
– Дякую, Тарасе, дякую. Я піду. Холодно вже стає. Бувай.
Час йшов повільно для Тараса та для Наталки. Кожен очікував на власне чудо. Та воно не відбувалося. Одного недільного вечора хлопець знову проходив повз ту лавку біля криниці. А там знову сиділа Наталя:
– Тарасе, ходи-но до мене. Привіт. Чи є ще місце у твоєму серці для мене?
Тарас ніжно глянув на Наталку. Тоді він розумів, що, можливо, вона робить це, щоб притупити той біль та розпач за Степаном. Проте Тарас не міг опустити шанс подарувати коханій дівчині щасливе життя.
Наталя, можливо, ніколи щиро не кохала Тараса, але поважала та гордилася ним. А він любив свою Наталку та трьох синів, котрих вона йому подарувала.
