Іван та Петро були зведеними братами по матері. Іван – старший син від першого шлюбу Ірини, був дуже спокійним та завжди ввічливо поводився з мамою. Коли йому було всього шість років, тато покинув їх та віддав перевагу молодиці, якій невідомо, чи було хоча б вісімнадцять. Іван пам’ятає, що мати тоді дуже довго плакала, але ні разу не обмовила колишнього чоловіка поганим словом. А маленькому Іванкові було надто образливо, коли батько просто забув про них.
Ще на початках після розлучення, батько Івана заходив до малого в гості, навіть якісь іграшки приносив. А потім взагалі перестав цікавитися, поринувши в інші проблеми, бо в нової дівчини були високі потреби та вимоги: дорога косметика, новий одяг, туфлі, ресторани, відпочинок.
Лише один Іван знає, як гірко доводилося тоді його матері. На мізерні аліменти вижити було нереально. А малий лише до першого класу пішов, то ж всього потрібно було багато купляти. Мати влаштувалася продавцем у магазин неподалік їхнього будинку. Благо, що поруч жила старенька бабуся, котра погодилася допомагати матері, вона справно забирала Іван зі школи, навіть вчила з ним уроки. Дотепер хлопець пам’ятає її небилиці та казки.
Коли Іванові виповнилося тринадцять, мама тишком почала зустрічатися з чоловіком. Син замітив зміну поведінки та настрої у рідної неньки, але соромився запитати про це в неї прямо. Тому сумирно та терпеливо чекав, поки мати все розкаже сама. Наступив той день, коли дядько Олег прийшов у гості. Іван почував себе доволі ніяково, адже чоловічої уваги та взагалі присутності він толком не знав.
А дядько Олег відразу тикнув малому в руки якусь недорогу іграшку, котру Іван з першого погляд незлюбив. Та в міру своєї вихованості, видушив з себе таки посмішку та подякував. Мати не знала, як себе поводити, що говорити. Тому Олег перейняв ініціативу на себе.
– Хлопче, я кохаю твою матір. Тому від сьогодні ми житимемо разом, – посміхнувся широко дядько Олег. Якщо хочеш, можеш називати мене татом, а ні – просто Олегом. Як тобі зручно. Мені байдуже. Надіюся, що ми подружимося.
Іван намагався завжди бути приязним до нового співмешканця, бо розумів, що в протилежному випадку він образить матір. Та і йому вже цілих тринадцять! Іван справді був доволі дорослим, як на свій вік.
Дядько Олег не ображав малого, але й не особливо оточував ласкою. Було з першого погляду помітно, що син йому не рідний. Ні, він ніколи не шкодував грошей на обновки для Івана, тим паче що дядько заробляв добре. Але Олег рідко коли цікавився справами у школі, захопленнями Івана, його думками. Хлопець був радий тому, що є, більшого не вимагав.
Через рік в Івана народився братик – Петро. Іван давно не бачив маму такою радісною, вона ніби й помолодшала років на десять. Дядько Олег носився з немовлям, як скажений. Він навіть на роботі взяв два місяці відпустки своїм коштом. Іван зовсім не дивувався, адже це рідна кровинка Олега, спадкоємець, продовження роду.
Тоді, коли народився Петрик, Іван негайно відійшов на задній план. НА нього не витрачали гроші, е запитували, чи голодний, деколи просто не звертали увагу, так ніби Івана в хаті немає.
До коледжу хлопець поступив власними зусиллями. Коли Петрик став центром всесвіту для матері та дядька Олега, Іван намагався ствердитися у цьому великому світі.
Роки минали. На жаль, не стал0 матері Івана та Петрика. Молодший син продовжував жити з батьком, Іван – одружився, купив квартиру, мав хорошу роботу. Петрик тягнув всі соки зі старого вже Олега, ніде не працював, не вчився, нічим не допомагав татові.
Коли Олег став нем1чним, постало питання, хто доглядатиме за ним. Петрик відразу виніс вирок, що старому одна дорога – будинок перестарілих. Коли Іван почув про таке рішення, порадився з дружиною.
Дядько Олег почав жити в нерідного Івана. Він часто просив вибачення, плакав та щиро каявся за те, що колись не помічав людину, яка тепер щодня подає тарілку супу.
Петрик ні разу навіть не навідався до рідного тата. Іван не мав жодного бажання спілкуватися зі зведеним братом. Він вважав, що так поступають з батьками лише підлі та ниці люди. Хіба можна цуратися свого, хто дав тобі життя?
