Так сталося у моєму житті, що я від самого народження був нікому не потрібним. Мої біологічні батьки відмовилися від мене, як тільки привели мене в цей світ. У мене була серйозна вада серця, то вони прийняли рішення відразу відмовитися від мене.
А далі – мені про них нічого не відомо. Шукати їх у мене бажання ніколи й не було й не буде. Дізнався я про себе все це від нашої старенької доглядальниці в інтернаті, тьоті Дусі.
Коли мене ж забрали в будинок малютки, то всі там махали рукою на мене, не думали, що я виживу. Але мені яким чином це вдалося. Може переріс чи така вже доля в мене була – жити пропри все на світі, але всі негаразди з серцем кудись поділися. А й кажуть же, що дитинка після народження росте й все може проходити сама собою, так буває.
Та попри все і хворий, і здоровий я нікому не був потрібен, особливо – своїм батькам, які вже давно про мене забули й навіть не провідали жодного разу.
Далі був інтернат для сиріт. Життя в державній установі не було солодким. Воно ж, скоріше, було схоже на виживання, а не існування. Але мені пощастило, і я зумів відшукати собі друзів серед таких же знедолених, як сам.
Добре пам’ятаю, як на кожен Новий рік загадував бажання про те, щоб знайшлися для мене прийомні батьки. І так заздрив тим дітям, яких забирали у свої сім’ї бездітні пари.
У мене ж рідних зовсім нікого не було. Не вистачало мені ласки, тепла, й не тільки. Хотілося гарних іграшок, смачної їжі чи модного одягу… Цього всього не бачив я, та й не було де взяти.
Влітку ми проводили у нашому дворі майже весь день. Ми грали у футбол, теніс, чи майстрували щось. Пам’ятаю, що був дуже сонячний день і 12- й день мого народження. Ми з хлопцями грали у квача й побачили, що в чоловіка, який живе поряд з інтернатом, в саду, дуже багато соковитих груш та яблук.
Друзі вмовили мене перелізти через паркан та набрати всім смаколиків, бо день народження був же в мене, то мені необхідно було всіх пригощати. А вони в цей час покличуть кудись нашого вихователя.
Мені зовсім було не страшно лізти через той високий паркан, тож вже через дві хвилини після того, як вихователь пішов за водою для мого друга, я був на чужій території.
Тоді мені здавалося, що то був рай. Там було стільки всього смачного: сливи, груші, яблука, й ще багато чого, мені не відомого навіть.
Набрав я повну футболку, з якої зробив сумку, їжі й хотів вже залазити на паркан, як до мене підійшов господар. Так було злякався тоді, що залишив все набране й заскочив на паркан, й не знаю як, але мені не вдалося утриматися і я впав на землю. Й тут мені не пофортунило, бо в траві лежала якась залізяка, яка дуже заділа мене по голові, в результаті чого я отримав струс мозку. Пам’ятаю лише, що мені було дуже боляче, а потім – темінь.
Господар саду виявився дуже хорошою людиною, він зі своєю дружиною кожного дня навідувався до мене в лікарню, приносив смачну їжу і фрукти з того ж таки райського саду. За час мого лежання в стаціонарі лікарні вони стали для мене рідними людьми. Не знав, що так буває, але у мене було таке відчуття, що все сталося, бо так треба було.
Й моє відчуття мене не підвело. Коли ж я повернувся до інтернату, то вихователі відразу розказали мені, що той чоловік і його дружина хочуть мене всиновити. Своїх дітей у них немає, а в моїх очах вони побачили щось таке рідне й відчули, що доля дала їм шанс і подарувала сина.
Того ж вечора до мене прийшов той чоловік, його звали Микола Михайлович і запитав мене, чи не заперечую я, щоб вони з дружиною стали моїми батьками. Ой, чесно сказати, мене тоді охопила така радість, що я стояв і мовчав, а сльози просто капали градом з моїх очей. Такі були емоції. Та все було зрозуміло по моїх очах.
Після того випадку пройшло вже 20 років. Зараз у мене вже є своя сім’я, будинок, робота. Але мені хочеться сказати, що всім цим я винен своїм батькам, які подарували мені щасливе дитинство, юність і ціле життя. Не перестану ніколи дякувати їм, адже вони для мене найрідніші.
Ось так доля погралася зі мною – я пішов красти яблука у людей, а вони подарували мені щасливе життя й свою любов.
