Коли я працювала в школі вчителем музики в середніх класах, то серед учнів була одна дівчинка, її звали Аня. Вона була трошки зажатою та весь час сумною, але дуже талановитою.
За все життя довелось мені попрацювати у різних школах, через те, що ми з чоловіком багато разів переїжджали з місця на місце – Федір у мене був військовий. І ось коли він пішов на пенсію, то ми осіли вже в одному маленькому містечку в північній частині нашої країни.
У мене вже був великий трудовий стаж, тож в одну з місцевих шкіл мене взяли без жодних вагань. Дітки були різні: й ті, що не зовсім хотіли займатися музикою, й ті, які дуже хотіли, але не мали для цього ніяких даних, а були й такі, як Анютка з 6-А класу – вона обожнювала співати й таке враження, що тільки такими моментами дитина й жила.
Сама ж Аня була не з дуже благополучної родини: батько інвалід, а мати часто випивала. Не один раз я викликала матір в школу й намагалась їй пояснити, що її донечка – справжнісінький талант і нею потрібно професійно займатися. На що мені була одна відповідь: «хай книжки читає, які там співи, вони не прогодують. А на музичну школу у нас грошей нема». І все.
Дівчинка ж була дуже замкнутою, бідно одягненою і завжди в засмученому вигляді. Видно, що вдома їй було зовсім несолодко.
Зрозуміло ж, що я сама стала додатково займатися з Анютою, не отримуючи ніяких коштів за це. Нагородою для мене були щасливі дитячі очі й мелодійний спів дівчинки.
Й Ви знаєте, вже через пару років ми почали брати нагороди на обласних та всеукраїнських музичних конкурсах. Я пишалася й зараз пишаюся своєю ученицею й самою собою також. Всі витрати на участь у конкурсах мені довелося взяти на себе, й дякувати Богу, що мій чоловік мене в цьому також підтримав й навіть сам возив нас з Анюткою виступати по країні.
Зараз наша дівчинка стала гарною та успішною співачкою. А свій перший альбом присвятила мені. Для мене це і є найкраща нагорода – здійснення мрії доброї й талановитої дівчинки, яка тільки й живе музикою та піснею.
