Добре тепер смартфони є. Кого хочеш – того блокуєш. І не переймаєшся собі нічим. А от стаціонарний – це суцільний жах.
У мене є син. Його звати Микола. Зараз він вже закінчує школу.
А от коли він навчався у 1-4 класах, то ще мобільні не були такими поширеними, як зараз. Спочатку наче подобався мені клас сина, і батьки, і діти. Всі здавались такими адекватними, чемними, вихованими.
Через кілька місяців, коли діти вже звикли до школи, вони вирішили, що краще не записувати домашнє завдання, а постійно дізнаватись в мого сина.
Перший час я поблажливо ставилась до таких обставин. Діти усе-таки. А от далі це вже стало наглістю.
Син ще гуртки різні відвідував. Зовсім часу не мав вільного. Він завжди був активним хлопчиком.
Одного разу він пішов на змагання. Я вдома купу справ маю. І тут дзвінок:
–Добрий день. Мені треба Миколу.
–Миколи зараз нема вдома.
–Як нема? А коли буде?
–Не знаю, – відповіла, бо й справді не знала. Як це можна прорахувати точно?
–Ну мені його треба, він ж домашнє завдання мені має сказати.
Я вже розізлилась. Сказала, щоб записував вчасно. Ще й їхньому класному керівнику подзвонила, щоб провела з дітьми бесіду. Вона й не звертає уваги на те, чи записують вони домашнє чи ні. А мій Микола, як приходить додому, то тільки й стоїть біля телефона та усім відповідає. Після цього справді не дзвонили більше.
А як ви гадаєте? Я перебільшую? Чи це справді несправедливо?
