Цікава річ оте наше життя. Сиджу я іноді тепер і думаю про це…
От наскільки легко забути своє минуле? Забути те, що з нами було? Наскільки легко змінити національність, змінити свої звички, мову, особливо те, що не є матеріальним?
Мені було б важко, і я не дарма так вважаю… Мені часто вуйна з-за кордону пише, аби я до них переїздила.
Я не можу. Мені вже сорок років, здавалось би, не така стара, іноді й пенсіонери міняють місце проживання.
Та я боюсь, не можу проміняти те, що маю на щось чуже.
Батьки, щоправда вже померли, я неодружена, дітей теж не маю, сестер чи братів тим паче, бо батьки ледве одну мене на ноги поставили.
Залишили вони мене не з порожніми руками, а в досить великому і красивому будиночку, на яких пахали все своє життя. А з ремонтами, то вже і я допомагала, як тільки на роботу пішла.
Та справа навіть не у матеріальних речах, я не хочу вчити чиюсь мову. Не не можу, пам’ять хорошу маю, та й у школі добре навчалась. Я просто не хочу.
Я не бачу сенсу щось міняти у своєму житті, бо в мене і зараз все добре.
До слова, у мене сусіди, з якими спілкувались колись батьки, а я звісно рідше, все життя провели в Україні.
Їхній син навпаки виїхав закордон. Як часто кажуть Дмитро і Галина: «Це було вимушене рішення.». Він здається не міг роботу знайти, хотів щось змінити, заробити на краще життя.
Ось і переїхав в Чехію. Там познайомився з заробітчанкою з України.
Десь рік спілкувались, зустрічались, а потім одружились. І звісно, що осісти захотіли в Чехії. Життя собі непогане організували. Почали заробляти, виплатили житло. Проте, найбільшою їхньою проблемою вважаю невміння виховувати дітей.
Нещодавно до Галини і Дмитра приїхала старша онучка Діана, якій виповнилось 16 років і молодша Ліза.
Їй нещодавно було лише 7. Ось я й зустріла їх, повертаючись з магазину.
Привіталась до мене Діана. А тоді до молодшої почала чеською говорити.
Я з цікавості перепитала: «Лізочка не знає української?». А тут мене мала вразила. Сказала, що батьки їй заборонили говорити іншими мовами.
Бо ж вона справжня чешка, у неї паспорт громадянки Чехії. Мені якось боляче зробилось. Чому двоє українців раптом думають, що їхня дитина – чешка?
Ех… нехай. Зате тепер переконалась, що нікуди й ніколи не виїду. Мені добре тут.
