Дівчатка росли зовсім різними ще з дитинства. Попри те, що були Рая та Віра були рідними сестрами, старша Рая була спокійною та ніжною, а молодша Віра – різкою та вічно всім незадоволеною. Мати виховувала обох однаково, завжди Раю приводила Вірі у приклад, але навіть це не допомагало.
Дівчата повиростали. Кожна створила свою сім’ю. Мати полюбляла їздити до старшої дочки у гості. В її домі завжди пахло смачними пирогами, віяло теплом та щастям. Чоловік працював агрономом, а Рая – медсестрою. Достатку великого не було, проте все та завжди робили разом без жодних сварок, дорікань та скиглення. У Раї росло два сини, вже ходили до школи.
У Віри все було з точністю навпаки. Вона постійно діставала чоловіка, що мало грошей, не можуть собі дозволити багато чого. При тому що зять був працьовитим та цілими днями трудився на будівництві. Віра мала одну донечку, яка була для неї всесвітом, як говорила сама Віри. Та це лише на словах. На вчинках все було зовсім по-іншому.
Наближався день народження Раї. Вона вирішила своє тридцятиріччя відзначити у затишному кафе, де зібрала найближчих та найдорожчих серцю людей. Мати з батьком подарували великий кухонний комбайн, про який так давно мріяла дочка. Чоловік підніс великий букет червоних троянд та красиве кольє. А Віра прийшла з маленьким пакетиком, незадоволено тицьнула його сестрі та прошепотіла на вухо:
– Вибач, з цим ледарем я на більше не здатна. Але Рая лише посміхнулася у відповідь, бо вона ніколи не міряла грішми та й не в подарунку справа, а в щирості.
Всі гості сіли нарешті за стіл, почали лунати тости, чоловік ніжно обіймав Рая та говорив постійно теплі слова. Віра вже не витримала та вигукнула:
– Оце сестричко тобі пощастило з чоловіком! Такий шикарний букет подарував, а кольє…Та воно ж цілий статок коштує. А ти, ледарю, що мені на день народження приніс? Собачку, за котрою я тепер мушу ще й вимітати з кутків!
Та ніхто не звернув особливої уваги на те, що буркотить Віра. Всі веселилися, їли, пили. Сини Раї між собою гралися якимось конструктором, кликали до себе двоюрідну сестричку, доньку Віри, але та не захотіла грати з хлопчаками. Віра почула трусити та штовхати дочку Надію, примовляючи:
– Ти навіть погратися не вмієш. Куди тебе з собою брати годиться? Хіба заперти десь у підвалі, бо ти, як дика.
Та цього разу вже втрутилася мама Віри:
– Дочко, ти що таке говориш до дитини? Ну нецікаво дівчинці з хлоп’ятами гратися такими іграшками, на те вона й дівчинка, щоб ляльки одягати та зачіски їм робити. Бабуся ніжно обійняла внучку, а та зіщулившись, притиснулася, як налякане кошеня.
Та Віра все ніяк не могла заспокоїтися:
– Та що ти плямкаєш постійно? Ти що, доню, їсти не навчилася виховано? Та ти не серед свиней, а біля людей.
Далі всі пішли танцювати, бо Рая подумала заздалегідь, щоб замовити живу музику. Віра знову не стрималася та різко крикнула до дочки:
– Як ти жахливо танцюєш!
Мама Віри та Раї відповіла на це:
– Тобі, Віро, не те що дитину, навіть собаку, котру тобі подарував чоловік довіряти не можна. Чому ти така жорстока?
