Олені доводилося доволі важко, бо чоловік постійно пропадав на роботі. Прогодувати сім’ю, де росте троє дітлахів доволі не просто, тим паче у сьогоднішні складні часи. Всі донечки – школярки, тому витрат багато. Потрібно щодня щось дати з собою їсти до школи, крім того, заплатити за окремий обід в шкільній столовій. А ще мимо того, кожну треба одягнути, різні гумки для волосся, прикраси, бо це ж красунечки ростуть.
Олена ніколи не скаржилася, що важко, бо прекрасно розуміла, що це не допоможе. Чоловік Антон працював бригадиром на будівлі. Дохід мав високий, проте практично весь розходився за місяць. У кредити не лізли, але відкласти теж нічого не вдавалося. Олена працювати змоги не мала, бо хто заведе та забере дівчат зі школи, вивчить уроки, одягне. А домашні клопоти теж ніхто не скасовував: щодня безліч прання, прибирання трикімнатної квартири, приготування обіду та вечері.
Олена була родом зовсім з іншого кінця країни, тому на допомогу своїх батьків не сподівалася. Тим паче що вони вже були доволі старими, то куди їм ще трьох внуків давати. До мами з татом Оленка востаннє їздила два роки тому, бо дорога далека та досить витратна. А з пустими руками до рідних теж не приїдеш, якось не пасує.
Батьки Антона, а точніше – матір, бо батько давно зник з їхнього життя, коли знайшов іншу жінку, жила не дуже далеко у просторій двокімнатній квартирі, котру, між іншим, впевнено та без жодних сумнівів заповіла своїй дочці. Бо як Ніну можна залишити без власного житла, вона виховує двійко дітей без чоловіка, а Антон прилаштований, має все, про що можна лише мріяти. Олена якось навіть не задумувалася, чи вірним є вчинок свекрухи. Все ж таки, це їхні сімейні справи, до тієї квартири вона жодного прямого відношення й так не має.
Антон мовчки переносив цю образу, бо йому справді було неприємно, що матір не подумала про нього, а так легковажно все переписала на бідну Ніну. До речі, вона з дитинства вважалася нещасною дівчинкою у мами, бо саме після її народження батько покинув сім’ю, а Антону на той момент було вже цілих сім років, то ж він встиг насолодитися батьківською теплотою та турботою. Проте син нічого не став говорити матері про свої почуття, бо це й так безрезультатно.
З дітьми мама Антона не допомагала ніколи. Її неодноразово просили, делікатно запитували чи пропонували посидіти з улюбленими внуками, але постійно знаходилися відмовки. Зате з дітьми Ніни мама справлялася на відмінно. Дочці ж потрібно ходити на роботу, а Антон й так має непогану зарплату. Свою пенсію матір теж практично віддавала дочці, залишала собі лише на оплату комуналки та деякі нехитрі продукти.
Олена не намагалася виясняти стосунки зі свекрухою, бо розуміла, що рідна дочка завжди буде ближче, ніж невістка. Проте якась образа таки таїлася глибоко, та Олена старанно це приховувала. Якось жінка дуже захворіла, тоді вперше подзвонила до матері Антона:
– Доброго дня. Я до вас з великою просьбою. У мене дуже висока температура. Я переживаю за дітей, щоб не набралися від мене. Можливо, зможете забрати їх до себе на декілька днів?
Свекруха навіть не привіталася, відразу з претензіями заявила:
– Взагалі-то про такі речі потрібно попереджати заздалегідь. Я сьогодні маю сидіти з дітьми Ніни. У неї ж немає чоловіка, а в тебе є. А їй теж потрібно жити на щось. Далі почалася десятихвилинна ода неймовірній донечці Ніні, потім співчуття та жалість, що вона нещасна жінка у цілому світі, до котрої нікому немає справи, крім рідної матері.
Оленка слухала та дивувалася:
– Мамо, ви що таке говорите? Як це заздалегідь? Хіба можна передбачити хвор0бу? Так ніби я того хотіла чи що. Ну нічого, справимось тоді якось самі.
– Оленко, – продовжила свекруха, ти прямо скажи, що ти вже втомилася від донечок та просто хочеш зіпхнути їх на мене. Але мені теж не двадцять років, щоб доглядати аж трьох! Тим паче вони у тебе такі шустрі, а от у Ніни… Знову Олена зо п’ятнадцять хвилин мусила вислуховувати, які чемні та прекрасні діти в Ніни, та яких бешкетників ростять Олена з Антоном.
Вдруге Олена звернулася до свекрухи, коли їй потрібно було поїхати з Антоном на малу Батьківщину, бо п0мерла рідна тітка Олени. Не тягнути ж дітей з собою на таку траурну подію, та ще й в таку далечінь! Та свекруха знову незадоволено забуркотіла в слухавку:
– Оленко, ти що, а уроки? Ти вважаєш, що я зможу одягнути всіх трьох, потім порозводити по класах, після забрати, нагодувати, вивчити уроки? Та це ціле мистецтво!
– Мамо, – ледь не плакала Олена, але ви хіба не розумієте, що я хочу попрощатися з тіткою? Я ж не на весілля їду, а вас прошу залишитися та гратися з моїми доньками. Тим паче це все ви робите з дітьми Ніни, ви ж водите їх до школи, вчитеся, розводите по класах. Хіба так важко хоча б раз послухати?
Свекруха була невблаганною. Навіть прохання Антона не допомогли. Трохи покумекавши, Олена таки вирішила, що іншого виходу, як брати дітлахів з собою, немає. Так вони й поїхали вп’ятьох. Було важко, зате нікому в ласку таки не ставали.
Після цього Олена навіть не телефонує свекрусі з проханнями доглядіти її дітей. Лише вітає зі святами та днем народження.
