Три брати перед війн0ю попрощались з матір’ю, бо батька свого не знали. А навпроти їх хати жила прекрасна дівчина… Ольга. Все село хотіло собі мати таку дружину.
Всі чоловіки села йшли на Громадянську війну. Кожному з хлопців хотілось попрощатись з Ольгою. Проте, не в присутності ж одне одного? Тим більше вони знали, що точно в такому ж складі назад не повернуться. І що для кожного з них побачити кохану може бути востаннє.
Василь із Петром товаришували, а Іван якось завжди тримався сам по собі. Може, тому й що був найстаршим. Він єдиний з усіх хлопців знав і пам’ятав свого батька, чув його розповіді про війну і мав уявлення на що вони з хлопцями йдуть.
— Давайте сірники потягнемо? Хто витягне єдиний найкоротший, той попрощається з Ольгою. А інші — не будуть прощатись. Нехай доля визначить! — Взяв на себе відповідальність Іван, розуміючи масштаби цієї зустрічі найглобальніше.
— А якщо Ольга любить не його? — Відвів Петро, відчуваючи, що сьогодні успіх не на його боці.
— Хлопці, та ну чого ви? Підімо попрощаємось утрьох, хто знає чи ми одне одного наступного дня побачимо, не те що її? — Сказав наймолодший, Василь, який завжди був найбільш товариським і розсудливим.
І Василь, І Петро, й Іван — усі троє були закохані в Ольгу, як і ще пів села. Проте дівчина була для всіх недоступною. Практично не ходила на гулянки в мирні часи, сиділа вдома, матері допомагала по господарству. А її врода… Таких красивих жінок світ ще не бачив!
Хоч і таке положення речей могло дати розбрат, проте Василь завжди умів “тримати в купі” братів.
Прямо перед тим, як відправлятись на фронт — усі три хлопці зайшли до Ольги. Спочатку вийшла її матір і вони просили її дозволу попрощатись — вона дозволила і покликала доньку. Ольга повільно й трохи здивовано ступала до них…
— Ольго, ми йдемо на фронт, воювати. І ми всі прийшли з тобою прощатись, бо… — Іван, як найстарший, почав свій монолог. — Це, напевно, для цілого села не секрет, що ми в тебе закохані всі троє. І ми вирішили, що тобі вирішувати — з ким із нас бути чи не бути, — Петро і Василь наче пропускали кожне слово крізь себе.
Ольга здивовано дивилась на них, не в змозі вимовити ні слова. Хіба час зараз вибирати когось, якщо зрозуміло — може ніхто й не доживе до завтра?
Раптово, її молодша сестра, Олена закричала:
— Хлопці, там почалася війна! — І сповзла по стінці, не встигши перевести подиху. Ольга кинулась приводити її до тями.
Ольга глибоко розуміла, що якщо забрати надію у двох хлопців — вони точно не повернуться. З війни повертаються лише ті, кого чекають. Кому є до кого.
— Хлопці, я вас всіх по-своєму люблю, справді… — Прощалась з ними вона й по-жіночому хитрила, — Коли повернетесь приходьте всі до мене святкувати перемогу, ось ми й вирішимо. А я подумаю за цей час…
Хлопців направили служити в різні частини країни. Всі листування проходили через Ольгу, вона навіть переповідала хлопцям листами, як справи в кожного з них. Не приділяючи більшої уваги комусь конкретно, проте і не обділяючи нікого з них.
Жили всі важко, не знаючи чи наступить завтрашній день. Чоловіки постійно воювали, жінки готували їжу, лікували або шили одяг.
Через рік, під час обстрілу, першим загuнyв Іван. Ще через пів року — Петро.
Через декілька місяців Ользі перестав відписувати й Василь. З останнього листа стало зрозуміло, що він відправився в таємну розвідку. І після цього — пропав без вісті.
Ольга зажурилась… З того часу пройшло декілька років, проте вона так нікому й не дала згоду на одруження. В її серці не помирала надія, що Василь живий. Проте, прийшла повістка, що й він заrинyв. Але її серцю постійно здавалось наче це не є правдою і чоловік живий. Вона чекала його віддано.
Наступної зими у двері Ольги постукали. Її серце трепетно билось. Вона знала… За дверима стояв Василь. Виявилось, що через те, що його довго не могли знайти в розвідці, а вся його рота загинула — командувач відправив посмертну вдячність і його матері, бо все так виглядало, наче й він не міг вижити.
Після втрати трьох синів матір не справилась з г0рем. Тож єдина, хто чекала Василя була Ольга. Він її притиснув до свого серця і сказав, що більше ніколи та ні за яких обставин не відпустить.
— Жаль, що хлопців нема… І мами. — Сказав Василь, важко проковтуючи слину.
— Моя любов була і є до тебе найсильнішою. Мені жаль, що хлопців уже немає… Я хотіла, щоб повернулися всі. — Зі сльозами на очах констатувала Ольга. — Я тебе так чекала! Я знала, що ти живий! — Молодята довгий час не відходили одне від одного і згодом одружились.
Хоча, це вже були не безтурботні хлопець з дівчиною, як тоді, декілька років тому. Це вже були дорослий чоловік, зі шрамами на лиці й молода жінка з декількома сивими волосками, які вже добре знали ціну життя і любові, виплеканої роками.
