Жоден вечір Таїсії Павлівни не проходив без спогадів. Могло навіть на якусь здатися, що вона й живе лише минулим, немов, застрягла там та ніяк не може відпустити його. Жінка прожила довге, та важке життя. Виховала разом з чоловіком п’ятеро дітей. Зараз кожен з них прилаштований добре у світі. До батьків з’їжджаються хіба на великі свята через дорогу та довгу дорогу додому. У Таїсії вже безліч внуків та правнуків. Чоловіка не стал0 два роки тому. Єдиний, кому може розказати свої болі та жаль сусід Зеник, що на пару років молодший від бабусі:
– Якби ти знав, Зенику, як я пручалася та плакала, коли ми виїжджали з рідного села. Яке там чисте повітря, ріки, ліс, галявина. Природа така, що будь-який художник позаздрив би, малюючи пейзаж. Люди добрі, сердешні, завжди прибіжать на допомогу. Та заставили нас ще тоді зі старим діти переїхати сюди до міста. Тут он цю квартиру нам придбали. Я все переживала, як моя хатина в селі без мене. Там все таке до болю рідне. Там навіть пахне якось по-особливому. Залишилася там моя душа, Зенику. А коли я дізналася, що діти продали рідну хатину, де все ось цими руками робилося, шанувалося, то взагалі мене такий відчай охопив. Як це чужі люди будуть тепер по моєму подвір’ї ходити, по моїх кімнатах…Хоча, скільки мені старій треба вже. Та серце не на місці. Там, у селі, точно легше б велося. А що в місті? Все чуже, вічний шум, галас, рух. Всі кудись поспішають, біжать, штовхаються. Немає душі тут. Важко мені, Зенику.
Немолодий чоловік уважно слухав Таїсію Павлівну та мрійливо якось так протягнув:
– Ти звикла до одного життя, а на старості літ тобі діти показали зовсім інше. Це незвично, проте тут комфортніше. Всі зручності, доглядальницю, яка примчиться за пару хвилин після твого дзвінка.
– Зенику, та хіба ж у тім річ? Душа просто розривається, важко мені тут доживати віку. Там усі мої сусіди рідні. Бувало сядемо на лавці, як затягнемо якусь народну українську, то так чисто звучить, аж слухати любо та несеться та пісня над лісом, рікою, галявиною. А навкруги тиша. Вечір. Рідне село.
У Таїсії Павлівни потекла по щоці сльоза. Вона, наче непомітним рухом швидко її витерла. Пан Зеник помітив те, але нічого більше не відповідав.
